Черкащина – серце України. Бідненька, але чистенька, доглянута і головне – сита. Село Рогова поблизу Умані – плавні лінії пагорбів, ставки, потічки, верби, мальви біля акуратних хаток, стіни яких прикрашають намальовані руками господарів милі червоні квіти. А мова яка – я закоханий просто! Гарна, соковита, спокійна, неспішна. Це класична Україна – наче з якоїсь хрестоматії фольклору. 

Сама земля тут не дає пропасти. Практично кожен клаптик обробляється: сотні гектарів кукурудзи, соняшника, пшениці, сої. Сотні, якщо не тисячі качок і гусей біля водойм – такої картини я давно не бачив у наших галицьких селах. Цілі гори величезних жовтих гарбузів. Працюють млини – селяни мелють зерно на муку для себе і на корм для худоби. Заходиш на придорожній базар – свині з на півцентнера, відгодовані молоком і зерном, шар сала сантиметрів вісім-десять… Розумієш, що насмішки над салоїдством українців – це погано прихована заздрість.

Важливий нюанс – у цих краях населення нормально сприйняло земельну реформу. Чимало людей, отримавши паї, не віддали одразу їх в оренду, а намагаються обробляти самотужки. В середньому розмір паю – 3-4 гектари. Якщо родина володіє 10-ма гектарами, то половину здає в оренду, половину обробляє. Зарплати і пенсії витрачаються на комуналку і одяг, уся їжа – власна: городина, кури, худоба, яку годують отриманим від орендаторів зерном.

Але переваги цього сільськогосподарського краю є його ж недоліками і загрозами. Щедрість землі провокує психологію автаркії – відособлення, задоволеності станом речей. У нас в Галичині приїдь у найвіддаленіше село і спитай, що для вас Україна, і, швидше за все, почуєш у відповідь: мова, нація, незалежність, церква… Словом, є якась ідея, яка об’єднує. А тут Україна – це «не чіпай моє, якщо можеш допомогти – допоможи, а ні – то не заважай». Тут слабші горизонтальні зв’язки в громадах. І зворотньою стороною цієї, можливо, комусь симпатичної психології самодостатності, є лояльність і схильність до компромісів і поступок, запобігання перед начальством. Є тут одне словечко улюблене – «прєдсідатєль». От це цар і Бог. Колись так голів колгоспів називали. Колгоспів давно нема, а слово залишилося. Зараз так величають якогось начальника з району чи представника агрохолдингу – усіх, хто має реальну владу і вплив, хто може загрожувати автаркії. Якщо добрий прєдсідатєль – дасть зерна, дасть тисячу-другу на ФАП чи школу. Поганий – нічого не дасть. А може нагнути й забрати землю за безцінь, наприклад.

Головний конфліктний сюжет, який там закручується і набирає обертів, – довкола землі і її концентрації в одних руках. Це конфлікт інтересів між крупним капіталом, тобто великими агрохолдингами, владою і місцевими громадами. Цей антагонізм не залишає жодних шансів ілюзії, що когось не чіпатимуть, що можна «прєдсідатєля» умилостивити й далі орати свою нивку.

Великі холдинги всіляко нарощують свої земельні банки. Велетенські сучасні елеватори й зерносховища, які виблискують нержавійкою на сонці, колони 30-тонних вантажівок, які везуть на елеватори врожай, парки сучасних комбайнів – усе це вимагає сотень тисяч гектарів землі, якою формально володіють селяни. Ясна річ, крупний капітал ставиться до цього факту швидше як до прикрого непорозуміння, курйозу. І влада на боці холдингів. Більше того, якийсь «Нібулон» – це і є реальна влада, значно серйозніша, ніж десяток райадміністрацій. А чиновники повсюдно і безсоромно допомагають агрохолдингам накопичувати площі, тиснучи на пайовиків чи фермерів. Деякі умудряються зареєструвати фіктивні фермерські господарства, скажімо, на дружину, і, використовуючи адміністративні можливості, набирають по селах тисячі гектарів. Потім оптом «зливають» землю холдингам.

Між крупними компаніями і громадами зріє конфлікт, а держава не дбає, аби його регулювати. Своєрідним буфером між великими латифундистами і людьми могли б стати фермери: вони переважно з місцевих, проблеми громад – це і їхні проблеми, вони можуть частково взяти на себе соціалку. Але конкурувати з великими корпораціям вони зовсім не здатні, їм потрібна підтримка держави, якої, на жаль, сьогодні нема.

Життя або змусить українців до самоорганізації й усвідомлення свого спільного інтересу, навчить їх тиснути на «прєдсідатєлів», на рівних вести діалог з великим капіталом, або ж прекрасні картинки «класичної України» залишаться в яких-небудь хрестоматіях і фольклорі.

Роман Ткач,

народний депутат України