Історія з грифом «секретно»: Що написали у спільному українсько-російському підручнику історії?

  •  

     «Свідомо» роздобуло книгу, ідея створити яку два роки тому наробила багато галасу. Хоча Міносвіти та Інститут інноваційних технологій, що займається підручниками в Україні, просто засекретили цю роботу, ми прочитали від першої сторінки до останньої українсько-російський підручник з історії для вчителів і викладачів університетів.

     

    Що там всередині – повернення русифікації чи вивірена робота науковців?

     

    Ода Могилянці

    Книга складається з чотирьох частин. Перша називається «Вклад Києво-Могилянської академії у розвиток української та російської освіти і культури». Саме історією Могилянки від моменту створення і до кінця XVIII століття і починається підручник. Біографія Петра Могили, розповідь про видатних студентів академії – гетьманів Виговського, Хмельницького (молодшого), Тетері, Самойловича. Великий шмат про Петра І і про те, як він забирав випускників Могилянки до Росії. І частина про Михайла Ломоносова, якого вчили могилянці.

    Є тільки три речення про гетьмана Івана Мазепу: «Больше всего обучалось в академии во времена гетманства Мазепы. На средства гетмана Ивана Мазепы в 1703 году был построен один из корпусов академии» і «В 1700 году воспитанником академии, черниговским архиепископом Иоанном Максимовичем при поддержке гетмана Мазепы был основан Черниговский коллегиум».

    Є частина про переваги української освіти у ті часи над російською: «Украина, почти два столетия (16-17 века) вынужденная противостоять лучшим умам католической церкви, к середине 17 века оказалась далеко впереди своего восточного соседа, создав собственные научные и образовательные центры, а также целую сеть мелких школ, доступных далеко не только представителям шляхетского сословия».

    Є про те, як українські науковці залишалися в Росії українцями: «Украинцы в Петербурге сохраняли свою любовь к Родине, что проявлялось в намерениях писать историю «Малороссии», сборе книг, исторических документов, публикации исторических и географических работ…», «Итак, украинские интеллектуалы внесли свой вклад в формирование русской культуры, и эта культура распространялась и в Украине. Одновременно, несмотря на определенную интеграцию в российское социокультурное пространство, можна утверждать, что наиболее яркие фигуры украинцев в Петербурге сохраняли свою идентичность, способствовали и поддерживали друг друга, несли в себе чувство принадлежности к собственной «Отчизне» – Украине».

    «Судьба выпускников академии была разной. Одни по своей воле, выполняя миссионерскую обязанность, оказались в далекой Сибири и даже Китае, другие стали ключевыми фигурами в политике и культуре Российской империи. Но все они были олицетворением яркого и малоизвестного в России явления – украинского барокко».

     

    Русь не Київська, а Давня

    Друга частина– «Культура Давньої Русі». Словосполучення «Київська Русь» взагалі не використовується. «Авторов вдохновляет важность и ответственность темы: крайняя необходимость снова и снова наполнять жизнью и смыслом «правильные» слова о Древней Руси как «колыбели братских народов». Ибо от «правильных» слов устают, а от «правильных» смыслов – никогда», – починається розділ.

    Ще одна відмінність – інакше трактування історії Галичини. Автори використовують назву «Галицко-Волынская Русь». Не “князівство”, як традиційно вчили у школах, а саме «Русь». Про «Галицько-Волинський літопис» автори зауважують – книга мало розповідає про руські землі, натомість більше цікавиться «событиями в Венгрии, Мазовии или на Краковщине, где были сосредоточены внешнеполитические интересы Даниила». Також автори додають: «Отношения Галича с Киевом редко бывали дружественными…».

    Закінчується ця частина нашестям татаро-монголів. Одна з найбільших катастроф слов’янського світу займає одну сторінку: «Для многих это культурно-историческое целое ощутимо и по сей день. Ибо древнерусская основа культур восточнославянских народов будет продолжать жить в них, пока живы они сами. И потому очень важно не только питаться этими корнями, но и знать о них».

     

    Про козаків – ані слова

    Третя частина – «Російське дворянство і українська шляхта в соціально-політичному житті і повсякденності (кінець XV – перша половина XVII століття). Еліти двох країн порівнюються по черзі. Спочатку на 30 сторінках автори розповідають про російських дворян. У фокусі – структура, розвиток, матеріальне забезпечення, імперські війни зі згадкою про взяття Твері, Лівонії, Казані, плюс образ князя, соціальні зв’язки і побут.

    Українській шляхті виділили 22 сторінки. Розказали про шляхетський двір, роль жінки, комунікації, земську військову службу, життя під Польсько-Литовським князівством і структуру шляхти. До останньої віднесли князів, панів, «шляхту-землян». Про Запорізьку Січ і її старійшину, про козаків, про визвольні війни – ані слова.

     

    Без сталінських репресій

  • Четверта частина – «Повсякденність радянської людини (друга половина XX століття)» – розповідь про побут громадянина СРСР. Починається від закінчення Другої світової – із 1946 року. Відповідно, Голодомор сюди не потрапив. Є шматок про голодний 1946 рік. Причиною автор називає засуху і політику влади, яка вирішила збільшити норму здачі хліба. Сталінські репресії, розстріли, життя інтелігенції, Українська повстанська армія, НКВД-МГБ – поза увагою. Основа – ціни на продукти, житло, місто і село.

    Далі розділ присвячений «хрущовській відлизі», далі – життю радянської людини у 1970-80-ті роки. І знову – ціни на продукти, дефіцит, черги до магазинів.

    Насамкінець – кілька витягів з радянських документів про хлібозаготівлю і звернення селян про тяжке життя на селі.

     

    Для чого все це?

    Одразу після появи українського варіанту книги її, за планом Міносвіти, мають випробувати у Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті Сковороди. Якщо університет дасть «добро» – наступного вересня посібник має шанс опинитися у шкільних вчителів.

    Навіщо випускати підручник, де описується лише чотири періоди історії двох країн? Які до того ж ніяк не пов’язані ані часом, ані ідеєю?

    «Яскравий приклад імітації роботи. Цікаво, скільки грошей з бюджету на це пішло?» – написав на блозі один з інтернет-користувачів, коли дізнався про ідею створення спільної книги. І, ймовірно, влучив «у яблучко».

    МОН вже повідомило: «Тексти перших модулів посібника, підготовлені у співавторстві українських та російських науковців, друкуватимуться у видавництві «Видавничий дім «Освіта».

    “Свідомо” вже не вперше пише про це приватне видавництво. Належить воно Тамарі Ткаченко – людині, яка публічно підтримує Дмитра Табачника.

    У грудні минулого року ВД “Освіта” разом з Українським центром оцінювання якості освіти, що відповідає за тестування в школах, взялися друкувати “Індивідуальні комплекти підготовки до ЗНО-2012”. За 167 000, які підприємство заплатило державній структурі за роботу, “Освіта” отримала право друкувати і продавати по 58 гривень за одну книжечку інформацію, яка завжди була у вільному доступі на офіційних сайтах. А вже у лютому видавництво випустило “Довідник абітурієнта” – підручник, що містить офіційну інформацію про університети й умови вступу до них у 2012 році. Його повністю написали чиновники Міністерства освіти. А приватне видавництво продавало по 38 гривень.

    У березні видавництво отримало від Міносвіти величезне державне замовлення на друк підручників для першокласників – майже 20 мільйонів гривень з 61 мільйона, витраченого на всі підручники.

    Цього разу за гроші українців їх ще й позбавлятимуть власного погляду на власну історію.

     

    Максим ОПАНАСЕНКО,

    бюро журналістських розслідувань «Свідомо»,

     для «Галицького кореспондента»

     

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!