Разом – і до кінця

Україну врятують асоціальні елементи. Соціальні вже прогнили наскрізь. Усі ці інституції – політичні, владні, формальні – не працюють. Те, що вони обіцяють і планують, провалюється, все, до чого доторкаються, – хиріє і ламається. Тому вся надія на «неправильних», «ненормальних», незвичних і незвичайних. Як минулого тижня у Києві під Лук’янівським СІЗО на акції за звільнення Дмитра і Сергія Павличенків, батька і сина, довічно ув’язнених начебто за вбивство судді.

Її організували не штаби, не партії, не дохлі «зародки громадянського суспільства», які вже 20 років ніяк нарешті не народяться, – усякі там НДО… Кілька тисяч народу – переважно молодих міцних хлопців – зібрали футбольні фанати, українські ультрас. Ну що б, здавалося, фанам копаного м’яча до соціальної несправедливості, до фальсифікації кримінальної справи й сумнівного рішення суду проти звичайних пересічних громадян, яких спіткало нещастя потрапити в жорна нашої «правоохоронної системи»? Хіба когось в цій країні вже здивуєш несправедливим судом? Здивувати тут можна хіба справедливим…

А от хлопці підірвалися. В неділю під СІЗО в Києві відбулося щось таке, чого я давно вже не бачив в Україні. Там був дух опору, там була сила, яку відчули навіть беркутівці, щільно запаковані в автобуси чи вишикувані перед воротами ізолятора.

До місця збору – парку Шевченка – я добирався на метро. Пробував вирахувати в натовпі хлопців, які могли б їхати саме туди. І якось впізнавав тих молодих людей. Коли вийшов, бачив, як по двоє-троє вони рухалися до парку, поступово зливаючись в колону. Коли я прийшов до парку, там вже було багато людей. Домовилися на 14.00 – і вже в 14.15 рушили до СІЗО. Не було п’яних, майже ніхто не курив. Ніхто навіть на газони не заходив. Організованість свідчила про рішучість. Автобуси з беркутівцями якось навіть чемно тягнулися за колоною на відстані.

Власне, сама акція була короткою. Виступи – лаконічними і вичерпними. Російськомовні переважно хлопці гаркнули гасла: «Свободу чесним! Свободу Павліченкам!», «Один за всіх, і всі за одного!», «Сьогодні Павліченко, завтра – ти!»  «Слава Україні – героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!». Не було партійних лідерів і прапорів, патетичних промов, не було агітаційної макулатури і палаток, ніхто нікому не платив грошей за «постояти на мітингу». Були тільки два стяги – синьо-жовтий і червоно-чорний.

Я гукав разом з ними і згадував липневі акції проти ухвалення «мовного закону» в першому читанні. Міліція поводилася брутально і зухвало, почувалася господарем становища і робила з натовпом, що хотіла. Пам’ятаю чітке відчуття приреченості, усвідомлення, що таки дотиснуть. І дотиснули. Бо з самого початку все відбувалося за режисурою політичних сил, які лише перетягували електоральну ковдру на себе. «Боролися» за мову на телекамери, заради картинки.

А під СІЗО була не телевізійна, а щонайсправжніша реальність, було відчуття, що натовп готовий цю каталажку знести, як колись знесли одну тюрму в Парижі. Здається, воно передалося і «правоохоронцям», які явно принишкли. Хлопці сказали: сьогодні ми зробили попередження. Але готові йти до кінця. Це було сказано чітко і спокійно всім, хто мав почути. І думається, почули.

Думається, що реальну політику в країні, а не телешоу, робитимуть саме такі хлопці, саме такі мережі й об’єднання, які прийнято зневажливо називати «асоціальними». Ну, або в іншому разі реальної політики у нас просто не буде. А з часом і країни. Бо щоб вона була, треба, як ці хлопці – «разом – і до кінця!» Потрібна громадянська солідарність.

…Якраз напередодні протесту під СІЗО, 24 листопада, вшановували жертв Голодомору. Я глибоко переконаний, що таких втрат тоді можна було б уникнути, якби більшість не була байдужа і не сподівалася, що їх це омине, що якось поодинці виживуть. Потрібен був спротив і солідарність. Так, тисячі могли загинути від куль, але мільйони б не померли від голоду.

Сподіваюся, що цим хлопцям вдасться – до кінця.

 

Петро Шкутяк,

депутат Івано-Франківської обласної ради