Незабаром з будівлі варного цеху пивзаводу на вулиці Новгородській знімуть риштування і представлять громаді Франківська чи то відреставровану, чи відбудовану пам’ятку архітектури. В українській мові навіть немає слова на позначення того, що зробили з колись однією з найгарніших і найдавніших пам’яток архітектури Станиславова. Найближчими термінами є німецьке поняття «реставрація насмерть» та англійське «фейк» – підробка, імітація.

 

 

“У німецькій мові побутують поняття «реставрація насмерть» (Tod renovieren) та «реставрація вщент» (Kaput renovieren), які вживаються для такого не дуже чутливого підходу до реставрації, коли тим, хто робить реконструкцію чи реставрацію, здається, що йдеться про повернення первісного вигляду або принаймні про поліпшення стану, але насправді ця інтенція зовсім розминається із тим, чим та споруда була спочатку, – зауважує культуролог Юрко Прохасько. – Тобто йдеться про суцільне нерозуміння попередніх культурних текстів і контекстів”.

Реконструкція насмерть заходить так далеко, каже культуролог, що від оригіналу не залишається живого місця, в найкращому разі залишаються параметри будинку, його розміри. «Але через зруйнування матеріального тіла пам’ятки ми втрачаємо здатність її відчитувати у первісному вигляді. Ми назавжди позбавляємо себе найважливішого інтерпертаційного ресурсу, адже ми можемо інтерпретувати артефакти культури тільки тоді, коли вони є у непорушеному стані».

За цим ховається ще один феномен – компенсаторної модернізації, вважає Юрко Прохасько. «Оскільки у людей є величезна потреба у модернізації життя загалом, то люди, замінюючи вікна або двері у старих будинках, роблять щось таке, щоби впевнити самих себе, що вони ідуть в ногу з часом. Треба пам’ятати, що модернізація у сфері пам’яток взагалі не мусить відбуватися, там може відбуватися лише дбайливе збереження. Для цього є інстанції, які регулюють питання реставрації і не допускають такої радикальної реставрації насмерть. В цих інстанціях панують консолідовані еліти, які мають певні уявлення про власність і про смак. Вони регулюють міру і напрям реставрації. У нас бракує всіх трьох чинників: справжньої модернізації життя, нормативної регуляції і консолідованих еліт».

У випадку франківської пивоварні, на думку Юрка Прохаська, йдеться навіть не стільки про реставрацію насмерть, як про руйнацію. «Це руйнація свідома і всупереч волі громадськості. Далі сталася відбудова того, що англійською мовою називається «fake» – імітація, підробка, причому абсолютно нової будівлі, яка вже нічого спільного не має з оригіналом». Культуролог звертає увагу на те, що у новобудові порушені пропорції будівлі, ритм, членування, не кажучи вже про використані будівельні матеріали, які важко назвати автентичними.

До речі, спершу на будівлі варного цеху з’явився напис «Brovar parowy Sedelmajera». Зедельмайєр був лише одним з тимчасових власників пивзаводу, завод певний час носив його ім’я, але цього ніколи не було відображено на фасаді будівлі. До того ж у слові «Brovar» допустили помилку, правильне написання польською – «browar». Разом з неправильним написанням назви «Pasage Gartenberg» цей напис мав шанси закріпити і продовжити традицію безграмотності в Івано-Франківську. До честі власників будівлі, днями помилку таки помітили й виправили.

Свого часу Станиславівський пивзавод був визнаний єдиною в Україні пам’яткою промислової архітектури національного значення. Будівля заводу була найстарішою в державі серед аналогічних підприємств, обійшовши навіть пам’ятки Львова. Теперішня будівля варного цеху пивзаводу, наголошує культуролог, не має ні матеріальної, ні художньої, ні історичної вартості. «Єдина вартість, про яку можна говорити, – етична. Відбудова споруди, яка була зобов’язанням власника ділянки, є свідоцтвом якоїсь переваги громадськості над свавіллям, хоча це свідоцтво вийшло дуже недолугим».

«Це не реставрація, це лише перший крок, причому не найліпший, – вважає начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому Ігор Панчишин. – З одного боку, мені не подобається те, що вийшло. А з другого – могло не бути і цього. Говорити про відбудову пивзаводу ще зарано, адже пивзавод – це комплекс, який складається з двох цехів». Поки тривали роботи з відновлення варного цеху, у солодовому цеху, що навпроти, обвалилася стіна. «Цей цех має значно більшу історичну цінність, бо у ньому абсолютно все автентичне – від перекриття до цегли. В той час, як у варному цеху подекуди зустрічалося вже третє покоління цегли. Поки варилося пиво, цех кілька разів модернізували, тому говорити про його абсолютну автентичність перед відбудовою також складно», – зауважує Ігор Панчишин.

Проекту реставрації солодового цеху досі немає. Споруда в катастрофічному стані.

 

Наталка ГОЛОМІДОВА

 

 

Довідка “ГК”:

 

Пивзавод з’явився у Станиславові у 1767 році. Комплекс заводу складався з двох цехів –солодового і варного. У підвалах варного цеху відбувався процес доброджування пива. Ім’я першого власника заводу невідоме. З 1905 року і до Другої світової війни варінням пива на Станиславівській броварні займався Петро Зедельмайєр з родиною. Завод при ньому носив назву «Browar Parowy Sedelmajera Sp.zoo». У радянські часи завод продовжував функціонувати. Тут варили пиво «Станіславське», «Гуцульське», «Донецьке», «Жигулівське», «Львівське», «Московське» у скляних пляшках та на розлив.

 

За часів незалежності завод збанкрутував. Приміщення викупила фірма «Гаразд Україна» (керівник – Костянтин Бородайко), яка зобов’язалась до 2009 р. відновити пам’ятку архітектури. Всередині пивзаводу мали облаштувати кафе, музей пивоваріння та міні-броварню, де туристи могли б спостерігати за процесом варіння пива. Всупереч зобов’язанню, варний цех знесли та звели на його місці нову споруду. Проект реставрації розробляв Науково-дослідний інститут «Укрпроектреставрація».