Поїзд у село. І далі

  •  

    Перші п’ять років української незалежності далися нам дуже важко. То був час занепаду і гіперінфляції. Ми бідніли, і лише мова збагачувалася колоритними словечками – «човник», «бартер», «зайчик», «рекет»…

    Мої батьки працювали в «Укрзалізниці», але зарплату їм не платили місяцями. Замість зарплати пропонували бартер: цукор, печиво, сервізи. Ми з татом кожної суботи сідали в приміський дизель-поїзд, більше в народі відомий як «Червона рута», і їхали в село. Звідти поверталися в неділю з двома торбами продуктів на цілий тиждень. Це був такий примітивний варіант продуктового «човника». Просунуті «човники» мандрували далеко по світах…

    Так от, «Червона рута» тоді складалася з двох составів. В п’ятницю і суботу людей було так багато, що ми їхали, як оселедці в бочці. Хто сидів, тому краще. Стояти дві години в тисняві було нестерпно. Проте взимку деякі місця пустували: не всі двері й вікна щільно закривалися, і з них дуло й курило снігом. Та в загальному прогрес очевидний: було набагато комфортніше, ніж при Союзі, коли мого діда-війта везли на Колиму як політв’язня у товарному вагоні, набитому людьми.

    Ще одна особливість того часу: квитки на поїзд ніхто ніколи не купував. Інколи давали кілька копійок контролерові. Згодом дещо змінилося: зарплату платили, інфляція пригасла… Але квитки на потяг так ніхто і не брав! Давалася взнаки погана звичка 1992-1996 років. Ходили контролери, які сварилися чи не з кожним. Хтось таки давав 50 копійок чи гривню, при вартості квитка у наше село 2,80. Хтось просто вставав і переходив у вагон, в якому квитки уже перевірили. Що цікаво: ніхто не відчував сорому, що він «зайчик». Проте не один з гордістю розповідав історію, що ще кілька років тому, за Союзу, бути безквитковим пасажиром – це була велика ганьба. І він ніколи і ні за яких обставин не сів би в поїзд без квитка!

    Справді, добру звичку треба виховувати покоління, а дурна сама швидко приживається. Так жила залізниця у дев’яності.

    А на днях «Укрзалізниця» повідомила, що збитки від пасажирських перевезень за останніх 5 років склали більше 29 мільярдів гривень, в тому числі у приміських поїздах – 14 мільярдів гривень. У загальному звіті „Укрзалізниця” показала мільярдні прибутки. Пояснюється це тим, що збитки за пасажирські перевезення були покриті надприбутками з вантажних перевезень. Але факт залишається фактом: пасажирські перевезення в Україні збиткові, особливо приміські.

    У село я тепер їжджу набагато менше: залишився там тільки стрийко. «Червону руту» скоротили з двох составів до одного і то неповного. Та навіть тут тиснутися не доводиться. Місце завжди знайдеться. Чи то люди стали менше їздити, чи просто перейшли на численні приватні автомобільні рейси? Мабуть, одне з другим. «Укрзалізниця» лякає, що треба підвищувати ціну квитка у шість разів, аби вийти зі збитків. Втім, пасажирам до сіл аж так боятися не слід: приміські рейси – соціальні, тому квиток подорожчає не більше, ніж на 15-20%. Інакше у вагони повернуться 90-ті. З «зайчиками», сварками і перебіжками між вагонами. А якщо так далі піде «покращення», то й для всієї країни – з «човниками», «бартерами» і всіма іншими «радощами» тієї бурхливої епохи. Інколи здається, що ми вже наближаємося до цієї «кінцевої»…

    Куди ж іде наш поїзд?

     

    Роман ЛЯБИГА,

    виконавчий директор

    РВ Українського союзу промисловців і підприємців

    в Івано-Франківській області

     

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!