«Миздобули» – хто вони?

  • Або кілька рядків про особливості національного співу

    «Ми здобули трохи свободи». Я вже давно не писав українською, тому мова звучить для мене дещо екзотично. Перший рядок перечитую з посмішкою:  «Миздобули…»

    Я не голосував на цих виборах, бо був (і досі є) далеко. А якби голосував… Втім, як любить говорити один вельмишановний добродій, який опікується українською освітою, «історія нє імєєт сослагательного наклонєнія».

    Словом, я не голосував. Натомість гуляв містом.

    За чорним морем, за синіми горами, є одне місто з золотими банями. Золотими вони стають вночі – освітлення. Вдень вони чорні, як дахи середньовічних фортець.

    Останнім часом у місті, де я зараз живу, почали частіше вимикати світло у під’їздах, а новий прем’єр-міністр пообіцяв випустити на волю кількасот ув’язнених за дрібні злочини і наперед перепросив населення, мовляв, «прошу вас із розумінням поставитись до ймовірного зростання рівня злочинності».

    Реформи на цьому не зупинились: за кілька тижнів почалася боротьба з презервативами. Ті, що з вусиками та реберцями, нині, за визначенням парламентаріїв, створені не для безпеки, а для задоволення. Тож їх треба негайно вилучити з торгівельних мереж.

    «Ми здобули…»

    За кількасот кілометрів від мене, біля Верховної Ради зрізали паркан. Побилися кілька депутатів, хтось із них продемонстрував на камеру, що не відвідує солярій. Засвітив, так би мовити, білі плями на новій політичній карті.

    А тут президентові Грузії відімкнули світло. Точніше, підсвічування його палацу, який схожий чи то на “білий дім”, чи то на храм якогось новітнього жерця.

    Тим часом на вулицях Тбілісі знову почали лунати пісні.

    Під час виборів співу було чутно менше – люди переймалися зміною правлячого режиму. Впорались, поміняли – і далі за своє. Співають… А у нас там як, удома?.. В новинах про це не розповідають, а мені саме це цікаво. Бо якщо почали співати на вулицях, то що саме? «Суліко» чи «Лента за лентою»?

    Особисто для мене це, як ніколи, важливо. Адже як їхатиму в Україну на Різдво, то маю знати, що везти з собою. Пляшку «чачі» чи «калаша»? І скільки брати набоїв? І головне, для кого?..

    Дівчинка у гастрономі поруч із моїм будинком підспівує радіоприймачу так чисто і щиро, як здатна співати лише дитина або людина в душі. (Я це по собі знаю, бо поза душем співати взагалі не можу – перехоплює подих, подібно до одного вуді-аленівського героя).

    Грузини ж співають просто неба. Не тому, що їм добре, і не тому, що погано. Вони не співають для того, щоб стало краще: вони просто співають, бо люблять це робити.

  • Колись один мій товариш (киянин родом з Галичини) абсолютно серйозно розмірковував над тим, чому варто зацькувати молодшого боксера Кличка, який перед своїм поєдинком з поляком не співав гімн. І яка, навпаки, молодець Олена Пінчук – бо вона «ще не вмерла».

    Отже, спів у нас – справа суто політична. З’ясуємо, як співати, що саме, коли, якою мовою і з яким завзяттям, і до якого покарання за порушення цих правил треба вдаватись, затвердимо регламент співу, вилучимо з обігу недостатньо чи, навпаки, надто ребристі пісні – і, вважай, півреволюції ми здобули.

    Заспіває людина гімн – отже, щирий патріот. Не заспіває – клятий яничар. А як проспівали – можна й додому. І от уже «лента за лентою» тягнуться додому патріоти. Поспівали – можна і поснути.

    До речі, про яничарів. Моя знайома, яка торгує мінералкою і цигарками в супермаркеті на двадцяти квадратних метрах (і тут таке є, цього вже не подолати), співає геть усе – і «Суліко», і «My way», і якихось турецьких пісень, як на мене, абсолютно беззмістовних. (Здивувало, що вона знає ще й турецьку. Виявляється, вчить мову історичного ворога, аби працювати на турецьку компанію, яка продає весільні сукні).

    «А ти підеш до церкви в сукні «мейд ін Туркі?» – спитав я в неї. Дівчина лише глянула, та я негайно зрозумів: вона піде до церкви у будь-якій сукні, аби була адекватна пропозиція і знайшлися гроші на весілля. Ось із цим справді проблеми. Далі вилучення з обігу «аморальних презервативів» покращення за нової влади поки що не пішло…

    Грузини чекають. Трохи часу збагнути, що саме треба робити з країною, у місцевих реформаторів ще є. Але всі тут знають: за мить пісня може обірватися і почнеться справжня бійка. Раптом хтось комусь скаже щось образливе (наприклад, «клятий ти яничаре»), чи ті, хто сидять у палацах з ілюмінацією, вимкнуть забагато ліхтарів на вулицях… Тоді співучий електорат на кілька днів забуде про пісню – і піде товкти пики усім, хто його образив. А потім знову повернеться до нормального життя.

    На моїй батьківщині все якось навпаки, бо тут саме пісня – це і зброя, і злочин, і покарання…

    Я не проти травм. Особливо на тих білих тілах, які гасають «при мікрофонах» і розказують про покращення. Синців на них мало, як на мене. Лише б не помилитися, за що бити… Аби не за спів і не за костюм.

    Грузини це вже пережили. Не колись, у сорок шостому, ось тепер. І «лента» була справжня… І хтось кричав: «Грузія для грузинів». Але все вщухло, бо додому не всі повернулися. Комусь не стало дому, а комусь і пісня у горлі застрягла.

    Словом, якщо чогось не вистачатиме до співу – кажіть. Я підвезу. Аби не розірвали на майдані за обгортку. Раптом там буде написано «мейд ін Туркі». Я ж у себе вдома теж для декого клятий яничар…

     

    Олексій БОБРОВНІКОВ,

    письменник, журналіст

    (Тбілісі)

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!