Богдан КУТЄПОВ: Сьогодні українське телебачення – це “розважалівка”, скандальність, «сіськи і піськи»

 

 


 

Богдан Кутєпов добре знає «внутрішню кухню» українського телебачення. Як журналіст-розслідувач він працював на СТБ, ТОНІСі, TВі. Був спецкореспондентом «Свободи слова», головним редактором таблоїду «Дуся», який присвячений життю медіа-тусовки, керував багатьма спецпроектами… Словом, йому є що сказати про закулісся вітчизняного телебачення, про те, як воно робиться й на кого розраховує… Особливо корисно послухати Богдана напередодні січневих свят, які чимало українців, на жаль, проведуть перед «ящиком».

 

– Як ти, досвідчений телевізійник, можеш пояснити такий низький рівень телепродукту, яким наповнені зараз наші екрани? Це що – свідома спецоперація проти населення, швидкий і дешевий бізнес чи ще щось?
Те, що відбувається на телеекранах, медіа-експерти вже давно охрестили “таблоїдизацією”. Відбувається тотальне “ожовтіння”: усе, що тільки можна, робиться легшим, тупішим, пікантнішим.

Я починав на ТОНІСі спершу як репортер у новинах, але в 2005-му нам із колегами дозволили робити програму розслідувань. І ми робили її дуже серйозно, наївно намагались докопуватись до причин негараздів.

А потім мене переманив рейтинговіший і впливовіший канал із “першої п’ятірки” – СТБ. І там я від журналіста до ведучого працював у програмі “За Вікнами”. Ми були перші в цьому жанрі. Потім паралельно запустився “Максимум в Україні” (ICTV) та “Агенти впливу” (Інтер, НТН). Зараз у цій самій стилістиці працюють і “Знак оклику” (ТВі), і “Гроші” (1+1). Так от, жанр цей називається “інфотейнмент”. Тобто це ніби й розслідування, і серйозні ж ніби теми – корупція у владі, грубі порушення прав людини… А з іншого боку – “ентертейнмент”, “розважалівка”, скандальність, “сіськи і піськи”.
Завжди був попит на такі речі. “Хліба й видовищ”: усі чули про ці дві основні потреби. Тільки от коли з хлібом у нас сутужно, то починається перебір у видовищах. Жоден інформаційно-аналітичний тижневик на кшталт “ТСН. Тиждень” чи “Факти тижня з Оксаною Соколовою” не обходиться без сюжету про “звьозд”. Навіть якщо “звьозди” в ті сюжети ну ніяк не туляться, автори щось вигадують. От і бачимо таку картину. Йде сюжет про свавілля колекторів, які вибивають борги з людей. Показують людей з їхніми кредитами й проблемами. І тут – бац! Якась Євгенія Власова чи травєсті-діва Монро ходить у халатику по квартирі й розповідає, як до її мами телефонували колектори. І я як людина, яка знає, як готуються такі історії, чітко бачу: фейк, підробка. Але Власовій чи Монро байдуже, прикрасити історію чи повністю вигадати її, – аби лиш не втратити нагоду засвітитись.
Так от, уже втомився я від інфотейнменту. Втомився від ще більшого зла: безглуздих жовтих таблоїдів на зразок “Піраній” на Новому чи старого-нового “Табу” на “Плюсах”. З останнім – це взагалі для мене загадка. Микола Вересень, якого всі добре пам’ятають як іронічного, дотепного інтелектуала, перетворився на озвучувача підводок до сюжетів про кохання дівчинки-мауглі та її неповносправного принца з Росії або про те, як світська левиця Світлана Вольнова погодилась на експеримент: зробити собі якийсь чудодійний укол в точку “Джі”. Яка гидота. І все це приправлено такими підводками: “Георгія Гонгадзе не можуть поховати вже ось який рік. Наче Леніна чи Мао Цзедуна”. Та тьху на вас!
Сумно те, що піпл це хаває. Піпл хаває танці з зірками, танці на льоду, зірок у цирку, співочі й талант-шоу (переможці яких потім так ніколи й не стають знаменитими та багатими), тачки на прокачку і всіляку таку лабуду. І сам винен у власному отупінні. Як влучно помітив професор Почепцов, “телебачення живе з продажу живих душ, перетворюючи їх на мертві”. До топ-менеджера приходить рекламодавець і каже: мені потрібні жінки, 40-60 років, домогосподарки. І йому відповідають: вони в нас на такому-то шоу щодня по буднях о 17:00. Будь ласка.

– Як працює сьогодні цензура на ТБ? Доводилося стикатися?

Буквальних «темників», як раніше, зараз немає. Але це не означає, що нема цензури. У новинарів нова пошесть: тотальна самоцензура на рівні редакторів, випускових, шефів. Чи то їх так залякали з тими Межигір’ями та виборами, чи вони щось знають таке, чого я не знаю, але є якась надмірна обережність. Навіть коли Банкова не телефонує і не каже: “Те ставити, те не ставити”, редактор тричі подумає, перш ніж поставити щось відверто критичне до влади. Я зараз кажу про центральні телеканали та найтиражніші друковані видання. Хоча категорично стверджувати, що існує пряма цензура, я не можу. Навіть як учасник журналістського руху “Стоп цензурі!”

Але існують речі значно цинічніші. 2012-й рік загалом став одним із найважчих в історії професії. У 2012 році в Україні зафіксовано рекордну кількість порушень прав журналістів за останніх 10 років.
Зокрема, в цьому році зафіксовано 80 випадків агресивного поводження з журналістами (нападів, застосування фізичної сили), 18 випадків погроз та загалом майже 300 випадків порушень і різноманітного тиску на журналістів (для порівняння: в 2011 році було зафіксовано 37 випадків агресивного поводження і погроз та в цілому близько 100 випадків порушень, перешкоджань і тиску на журналістів). Таким чином, у 2012-му кількість випадків застосування фізичної агресії щодо журналістів зросла майже втричі, порівняно з попереднім роком, і перевищила попередній максимум, зафіксований у 2004 році (близько 200 випадків порушень). Розумієте, про що я? Сьогодні жити журналісту небезпечніше, ніж при Кучмі.

– Пам’ятаю масове покаяння журналістів і навіть деяких медійних топ-менеджерів у 2004 році через «темники». Думаєш, доведеться ще побачити щось подібне?

Ну, історія циклічна. Все колись повторюється. І добре, й погане. Як, наприклад, історія з Миколою Княжицьким, який, отримавши депутатський мандат, закрив свою програму на каналі ТВі, а заодно – ще кілька достойних проектів. Музичну програму Бурмаки, наприклад. Кажуть – фінансування нема. А скільки коштує передвиборча кампанія, ми всі здогадуємось. Знову все повторюється. Досягши власних цілей, людина забуває про обіцянки і про тих, з ким починала шлях. Успіхів Миколі Леонідовичу в новій політичній кар’єрі! Він, до речі, напряму причетний до розповсюдження “темників”… А хто б сказав – такий опозиціонер… Але це вже інша історія.

– Оціни вплив медіа на ситуацію в суспільстві. Що, на твою думку, потрібно, щоб підняти значущість і дієвість ЗМІ?

Преса в Україні давно перестала бути четвертою владою. Лише назва така красива лишилась. Це за “совєтів” можна було написати заміточку в “Правду” про якогось безвідповідального чиновника – і тим йому перекреслити все життя. Зараз на веб-сайтах із 150-ма тисячами відвідувачів за день або в багатотиражних виданнях можна цілі серії викривальних статей публікувати. І що? В законі прописані сім пунктів, коли прокуратура повинна влаштовувати власну перевірку. Один із пунктів – перевірка фактів, оприлюднених у ЗМІ. Тобто в нормальних країнах якщо журналісти напишуть, що державну резиденцію через підставні фірми незаконно приватизував високопосадовець, то прокуратура й поліція одразу ж чіпляються за цю ниточку і намагаються розібратись. А в нас усі просто єхидно погигочуть в кабінетах. Хіба якщо надто вже боляче вкусять – то виматюкаються в бік журналістів. Нікому від того ні холодно, ні гаряче.

От “Українська правда” провела колосальне розслідування щодо діяльності сина Азарова в Австрії, про його майно, його бізнес там, про те, як Україна саме в нього купує втридорога продукцію. І що? Смішно сподіватися, що Азарову-молодшому щось загрожує. Він після того став абсолютним переможцем на виборах в Донецькій області. Проголосували за нього, бо “наш чєловєк, свой всьо-такі”. А те, що “наш чєловєк” тільки перед виборами в той Слов’янськ із Австрії навідався, всі, як кроти сліпі, не бачать упритул…
Через це, до речі, в нас і таблоїдизація. І пишуть безвідповідально. Не так, як у цивілізованому світі. Ну правильно: якщо ти стараєшся викрити чийсь злочин, а на тебе ніяк не реагують – значить можна писати все, що завгодно. І тобі теж нічого за це не буде.

– А наскільки Інтернет і соціальні мережі можна вважати конкурентами і загрозою для традиційних ЗМІ – газет, журналів, ТБ?

Загроза є лише в тому, що журналісти інколи хапаються за повідомлення в Фейсбуці чи Твіттері як за істину в останній інстанції.

Є так звані стандарти професії. Це очевидні істини, яких, на диво, чомусь дотримуються лише одиниці. І один із цих стандартів – перевіряти інформацію. Це ж так просто. Якщо написано, що Іван Жжонов побив свою жінку-порноактрису, то чому треба бігти й одразу писати це в стрічку новин. Зараз розшукати номер будь-чийого мобільного – та хоч Яценюка чи Коломойського – це справа 20-ти хвилин. Але все пожирає гонитва за ексклюзивом. На цьому багато хто з моїх колег попікся.
А… питання було не про загрозу соцмереж для журналістики, а про загрозу їх для існування класичних медіа? Тут не можу бути однозначним. З одного боку, пригадаймо, як герой стрічки “Москва сльозам не вірить” присягався, що колись не буде ні театрів, ні бібліотек, а лише суцільне телебачення. Як бачимо, все ж театр вічний. Просто в інших формах. Те, що робить наживо київський театр “Дах”, не зможе передати жодне телебачення, ні в HD, ні на гігантській “плазмі”.
З іншого боку, зараз іде так звана “демасифікація”. Перепрошую за це страшне слово. Просто паперові ЗМІ в принципі закриваються. Більше того, навіть газети з електронними версіями приречені на загибель. Іде епоха адресної подачі. Кожен самостійно формує собі стрічку новин, стрічку друзів… Це класно.

Окрім журналістики, ти займаєшся музикою, є автором вельми цікавої групи «Вперше Чую»… А вчора ти мені сказав, що ця історія вже закінчилась. Чому? Нема сенсу в Україні займатись некомерційною музикою?

Ні, там причина інша. “Вперше Чую” – це цікавий проект, де можуть грати різні музиканти. Керівник проекту – Гриць Вагапов. Пісні “Вперше Чую” – це його пісні. Але ми з ним, пройшовши досить довгий шлях (з 2002 року)… (Мамо рідна, це ж десять років було!..) Так от, за цей час лише нещодавно зрозуміли, що ми настільки різні, що постійні непотрібні суперечки – не на користь проекту. Який, до речі, ми обоє дуже любимо й цінуємо. Тому я просто змирився з тим, що не варто нікого перевиховувати. І не варто так само ламати себе. Я відійшов від гурту, зв’язався потім з Едіком Приступою (“НеДіля”, “ТНМК”, “Астарта”, “Ді.Ор”). Він мене сам знайшов. Шукав акордеоніста під новий проект “Є-BAND”, от і знайшлися. Він взагалі дуже цікавий музикант. Дуже плідний. І не якийсь там графоман – аби побільше альбомів випустити. А справді старається чоловік. От він би розповів про те, як воно – займатись в Україні некомерційною музикою. Насправді, це дуже цікаво. Значно цікавіше, яскравіше, ніж займатись музикою комерційною!

– Ти також є одним із засновників досить провокативного і резонансного фестивалю альтернативного мистецтва “ZZ1”. Місяць тому ви провели останній фест і ліквідували проект, хоча фестиваль уже мав сталу аудиторію. Що у зв’язку з цим скажеш про перспективи нової української культури?

Це один із головних напрямків, які я вважаю суперперспективними. Нова українська культура – це не міф. Це не кіношки, випущені студією “Укртелефільм” на замовлення Держкомтелерадіо, які потім показують о 3-ій ночі на каналі Культура з повтором о 4:30 на Сумській ОДТРК. Це реальна сила.

Що стосується ZixZixOne-фестів – це цілий рух. Він неконтрольований. Це найпрогресивніша панківська тусовка, яка, до речі, буквально місяць тому вийшла за межі Києва. “ЗіксЗіксОне ФЕСТ-2013” пройшов одночасно в Києві, Вінниці, Житомирі та Парижі. Але менше з тим, годі вихваляти самих себе. Для тих, хто мало уявляє, що це таке, нехай пошукає в Інтернеті картинки. А ще – погугліть за запитом “Burning Man”. Ось те, до чого ми поступово йдемо. Коротко кажучи, це неопанківська тусовка, територія вільної творчості, де кожен може себе проявити. Потрапивши на фестивальну територію, ти можеш співати, декламувати вірші, провести виставку чи майстер-клас. І повірте, це настільки чітко самоорганізувалося, що відвертий треш до нас практично не потрапляє. Або це виглядає дуже гармонійно. На тому досить. Бо “говорити про музику – це те саме, що танцювати про архітектуру”.

Дійсно, шостий і останній “ZZ1 FEST” уже позаду. Ми самоліквідувались, аби воскреснути в новій оболонці. Потужній, виразній, яскравій, самобутній, досі не баченій. В роботі у Б.ригади Т.ўорчих І.ніціятиў (це кілька однодумців, ядро величезного організму “ЗіксЗіксОне”) – новий проект із принципово новою концепцією та якісно іншими цілями. Проект “Нєчто 332”. Назва робоча. Скоро це зірве вам усім дахи!

– Наше інтерв’ю виходить на початку року. Яким бачиш 2013-ий?

Лише позитив. У всьому. Повірте, 2013-й рік – це рік змін. І то таких, що не всі в те щастя повірять. Політика політикою, війни у світі теж, на жаль, не припиняться. Але нас – активних, енергійних і тих, хто готовий діяти, а не скиглити – цього року чекає неабиякий бонус. Пройде два, може, три місяці – і ви зрозумієте, про що я кажу.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!

3 thoughts on “Богдан КУТЄПОВ: Сьогодні українське телебачення – це “розважалівка”, скандальність, «сіськи і піськи»

  1. Баже мій!!!Як я Вам вдячна за оптимізм!!!

  2. Баже мій!!!Як я Вам вдячна за оптимізм!!!

  3. чудо-стаття: медійний лікбез за п’єть хвилин))
    які люди – такі історії. це я про Богдана. успіхів Вам!

Comments are closed.