Небо над Галичиною затягнуте білими літніми хмарами. Воно насичене, воно синє, а не блідо-голубе, як от взимку. Асфальтова дорога побита і полущена. Інколи посеред шляху трапляються ями, які, якби погода була волога, були б вщент наповнені водою. Замість тротуарів — смуги дрібних камінців, землі, піску й пороху, які обрамлюються пообіч дороги густою темно-зеленою травою. Дорога окреслена рівчаками чи то фосами, а далі — ряд колись насаджених вже високих дерев із одного й другого боку від артерії, у якій практично відсутній рух.

За деревами розкинулися майже до горизонту широкі жовті поля, засіяні ріпаком — ми так подумали. Якесь бадилля стирчить то тут, то там, де-не-де трапляються між деревами кущі. Назустріч невпевнено, повільно, йорзаючи вправо-вліво, маневруючи поміж ямами лізе жовта машина “Жигули”; вона проїжджає, і тишу знову вже ніщо не порушує крім шурхотів літнього дня, лагідного журкотіння ґумових велосипедних коліс й ритмічного, ненав’язливого поскрипування старої лівої педалі ровера “Україна”.

 

“А що таке Мала Батьківщина? Ти можеш мені краще пояснити?” — запитує Тарас.

Важко. Це щось таке, що знаєш, відчуваєш, але окреслити словами важко. Колись так було з інтернетом. Знав, що це таке, а пояснити не міг. Мала Батьківщина…

Україна — Батьківщина, це зрозуміло. Ти її любиш, нібито знаєш. Спершу вивчаєш про неї, а колись, може, й саму її пізнаєш. Усюди буде гарно: на теплих жовто-білих російськомовних пляжах, південних просторах; посеред безлюдного білого зимового гірського Криму; у згорілому на сонці, вже у серпні жовтому пониззі Дніпра; посеред зеленого плоского луганського степу із згаслими та не згаслими териконами то тут, то там; на колоритному, різноманітному, кольоровому від фасолі, вин, помідорів, різносортних болгарських перців, червоної, оранжевої й жовтої чурчхели ринку поміж закручених старих вуличок в Ужгороді; десь над великим тихим озером у негустому хвойному волинському лісі, подібному на холодну савану; в такому відмінному Києві; або на плавно відмінній від Галичини Чернівеччині… Однак усюди, в усіх цих місцях я б почувався хоча й добре, однак неначе у гостях.

А Мала Батьківщина — це менша земля, яка у всій своїй величині, всіма своїми різноманітними селами, дорогами, містами, полями, ріками, залізницями, лісами й озерами, своїми травами, повітрям і небом все ж дуже подібна, попри відмінність має хоча б кілька значущих спільних, інколи невловимих рис.

Це так, як Різдво і Святвечір: має бути кутя, але замість пшениці подекуди дають рис, десь додають перлової каші; на перше робиться пісний борщ на квашених буряках без картоплі, але впевнений, що десь він є з картоплею, десь не на квашених буряках, не кажучи вже про те, що дехто взагалі робить грибну юшку і дивується, як можна їсти на Вечерю борщ. Вдома тато робить цвікли, але багато-хто робить їх лише на Великдень або взагалі не робить і так далі.

Штука в тому, що усіх людей поєднує те, що із 12-ти страв щось таки перетинається. Навіть якщо у однієї родини є зовсім інша вечеря, ніж у якоїсь іншої, то все одно вони поєднані через інших людей, у яких є хоча б частина таких самих страв. Не кажучи вже про те, що ніколи не відомо, чи є 12 страв. Адже кожен рахує по-іншому. Хтось пироги з картоплею й пироги з капустою рахує, як одну страву, а хтось, як дві. Одні вважають вушка окремим наїдком, а інші причисляють їх до борщу; солодка сушка із узвару — це окремі солодощі чи всього-навсього частина узвару? Отож, усе дуже розмито й перемішано, як Галичина. Інколи, якби не розташування на галицьких просторах, подумав би: “що ж спільного у цьому селі із іншими?” Але спільне таке є — дух, так само, як і у Різдва, навіть якщо все інше абсолютно різне.

У цій нашій подорожі трапилася дорога рівна й акуратна, краща, ніж більшість вулиць у Львові. Не зрозуміло, яким таким чином. Можливо, по ній ніхто не їздить, тому вона ще не зіпсута. Саме тут ми із Тарасом не одноразово проходили певні ділянки шляху пішки, ведучи наші ровери поруч себе — горби доволі високі, дерева далеко на горизонті, природа гарна, хоча й проста.

 

Галичина така — гарна й проста. Широкі простори, пронизані коліями. Коли їдеш у потязі, то уявляєш, як 1000 років тому руські вершники гнали коней або дибали попри ті ж потоки, болітця, пагорби. Думаєш, як вони долали тут Бистриці, Дністер, Чечву, Полтву, Стрий… Простори покраяні дорогами, на які де-не-де нанизані села, хутори й містечка, неначе горошинки вервиці. Ті, що більші — то вузлики, якими зв’язано кілька шнурків, кинутих у різні краї. Поміж тими дорогами — малі шляхи, які перекроюють землю на різноформні, різновеликі, різносторонні поля. Там і сям вмощуються, як білок у клітині, витісняючи усе інше в боки від себе, ліси, дере´в’яні масиви. Часто вони горбатіші, аніж інша земля — може саме завдяки цьому люди здавна не рухають цю незручну землю. Там прохолодно у літній гарячий день, чорна дорога часто мокра від невисохлих навіть від кількаденної спеки калабань чи потічків, які перекреслюють собою шлях.

Зі Львова, у меншій мірі з Франківська, треба досить довго виїжджати вулицями. Потім ми їхали шосе. Велосипедна їзда завжди приємна, але особливо добре було з’їхати за 15 кілометрів від міста геть, в тишу, у спокій. М’яка трава, ягідні кущі, підняті узбіччя напівлісової дороги трохи нагадували низькі Карпати. Я лежав на куртці у траві й ніжився на затіненому сонці. Згадував мої гори, які вже не є Галичиною. Вони, однак, плавно стікають у наближену до рівнини Гуцульщину, яка переходить разом із хатками, яблунями, сливками при дорозі чи аличею в Галичину.

А Гуцульщина подібна до Бойківщини. Контури гір, засніжена хвоя, ожина й афини. Хоча здалеку всі гори сині, однак зблизька ці, тобто Бескиди, — темно-зелені й трішки віддають синім, південніші Українські Карпати — тобто Чорногора й Чивчини — зелені й віддають жовтим, а крайні південні гори, себто Ґорґани — жовті й віддають червонавим. Найрідніші для мене — зелені.

Після перекуски під лісом, що на горі, ми поїхали земляною дорогою поміж хатами й потім заїхали у село. За ним, на роздоріжжі вирішили їхати непевним шляхом, на якому, врешті, трохи заблукали. Можливо це особиста характеристика Галичини, але тут я часто заблукую, абсолютно при цьому не переживаючи, бо потім завжди знаходжуся і повертаюся додому, бо це моя Мала Батьківщина, це моя Галичина.

Маркіян Прохасько