Гомофобія в Україні буває трьох видів – погана, темна і хороша. Абсолютна більшість вітчизняних гомофобів, на жаль, належать до перших двох.

Погана гомофобія дісталася нам у спадок від багатої та шанованої в радянській культурі кримінальної традиції. В ній все просто – підараси знаходяться на нижчому щабелі суспільної ієрархії. В підараси потрапляють найслабші. Отже, не можна дружити з підарасами, бо це, по-перше, принизливо, по-друге – небезпечно: слабкий – це завжди найтонша ланка, найперший зрадник. В екстремальних умовах в’язниці обструкція слабких виправдана і зрозуміла. Ну, а як ви хотіли? Жорстокий світ, жорстокі люди.

Ця гомофобія погана, бо витягнута з тісних камер у широкий світ, вона втрачає логіку і сенс, живильне середовище, стає агресивно-безпорадною. Якщо людина дає в жопу не тому, що її примусили, а тому що їй це просто подобається – вона слабка? Хм. А якщо вона до того ж  заробляє в багато разів більше тебе, серйозними справами ворушить, поки ти за їжу шахаєш – вона опущена? Хмм… А якщо це твій безпосередній начальник?.. Тут вже варто задуматися, хто кому, в широкому значенні, підарас.

На свободі виявляється, що “підарас” може бути хорошим товаришем, і здатен виручити у важкий момент. Навіть більше – в широкому світі є культура, а в світовій культурі є безліч прикладів, коли підарас виявися неабияким мужиком: починаючи з Платона і трьохсот спартанців, і закінчуючи культовими фігурами націоналістичних рухів, типу Ернста Рема чи Юкіо Місіми. Можна скільки завгодно думати собі, що підараси – не мужики, але поряд із яким-небудь Гарретом Томасом, британським мордоворотом-регбістом, такі думки краще тримати при собі.

Погану гомофобію, разом із демонстративною нелюбов’ю до “мусорів” та кримінальним сленгом, часто косплеять дрібненькі мужички, помилково гадаючи, ніби це додає їм маскулінності. …Не додає, спитайте в дівчат. І до всього того сексуальні табу зеків такі ритуалізовані, формалізовані та заплутані, що здатні ускладнити життя без всякої орієнтації. Мені друзі переповідали історію одного блатного, якого перевели в найнижчу касту, бо випадково застукали, як він на багатоденній свіданці робив своїй дівчині кунілінгус. Коротше, погана гомофобія підходить лише тим, хто або сидить, або всерйоз планує.

Темна гомофобія – це позиція людей, чиї аргументи проти гомосексуалістів б’ються звичайною логікою, мов шістки з туза. Це гомофобія людей, які емоційно не люблять блакитних, але намагаються підвести під свою нелюбов якесь раціо.

Гомосексуалізм – збочення? Може, і збочення, але хто визначає, що взагалі є збоченням? Колись більшість з того, чого ми давно навчилися та полюбили в ліжку, вважалося збоченнями.

Гомосексуалізм – це не природно? Може, і не природно, та серед диких звірів подібних випадків вистачає до біса. Після того, як зоологи зафіксували спробу тюленя згвалтувати імператорського пінгвіна, критерій “природно – не природно” можна взагалі зняти.

Гомосексуалізм – це не продуктивно, бо від такого зв’язку не народжуються діти? Від більшості статевих актів діти не народжуються, люди це роблять для задоволення. Не можна ж заборонити кохатися тим, хто не здатен мати дітей, наприклад, через хворобу.   

Гомосексуалізм – гріх? Та киньте, не в Європі ХХІ сторіччя.

Гомосексуалізм – це психічне відхилення? Цілком можливо, адже коли людина вважає себе інопланетянином, її намагаються лікувати; то чому не можна лікувати чоловіка, що вважає себе жінкою?.. А тому, що психіатрія – сумнівна та ангажована наука. Одні її представники ставлять діагнози Pussy Riot, інші вважають даунів та аутистів цілком нормальними, все залежно від політичної кон’юнктури. Думка психіатрів – ніякий не аргумент, тому доводиться відштовхуватися від фактів: гомосексуалісти не несуть безпосередньої небезпеки, отже, не підлягають ізоляції.

Вони такі, бо вони – такі, і, що важливо, мають право бути такими, і мають право виходити на вулиці під прапорами, бо закон не порушують, нікому не загрожують, а якщо їх публічна поява комусь не подобається, так лише гроші та кошенята подобаються всім. У сучасній Україні не лишилося легітимних механізмів проти них. Демократія.

   

От і залишається в сухому залишку класичний афоризм Ранєвської: кожен має право розпоряджатися власним задом, як сам вважає за потрібне. А якщо ви особисто сприймаєте таке право занадто емоційно, то це, пардон, ваші особисті проблеми.

Між тим, устійливе відчуття, що це далеко не тільки мої особисті проблеми – є. І для цього є причини, вони розкриваються у третьому виді – хорошій омофобії. Вона настільки хороша, що її важко назвати гомофобією. До такої міри хороша, що гомофоб може бути показово толерантним. Такий гомофоб ніколи не підтримає дурнуватий закон про заборону гомосексуальної пропаганди. По-перше, він чудово розуміє, що фільм “Населений острів” Бондарчука несе більше тематичного навантаження, ніж коенівська комедія-фарс “Бруно”. По-друге, він свідомий, що чиновники цієї важливої різниці ніколи уловлять, і взагалі довіряти їм жодного права цензури ні за яких обставин не можна. По-третє, він знає, що справа не в пропаганді, та власне, і не в гомосексуалістах. Мова йде про процеси такого масштабу, що зарадити їм якимись неоковирними репресивними законами просто не можна.

Темні та погані гомофоби, обмежені упередженнями, готові відмовитися і розтоптати все красиве, що подарували світові гомосексуалісти. Вони ніколи не підуть на концерт Елтона Джона. Вони гребують піснями геніального Фредді Мерк’юрі. Вони змінюють своє відношення до “Бійцівського клубу”, коли дізнаються, що автор – гей. Вони б навіть Леонардо да Вічні зашельмували, якби цікавилися подробицями його біографії. Хороший гомофоб на такі дурнуваті упередження не страждає. Він знає: гомосексуалісти і весь суспільний галас навколо них – лише криголам під райдужним прапором, за яким у фарватері іде щось по-справжньому погане.

Сучасне мистецтво і глянцеві журнали з їх філософією гедонізма та насолоди життям, криза сім’ї, чайлдфрі, феміністки, сексуальні субкультури, “унісекс”, оголені танцюристи на гей-парадах та вулична єбля на музичних фестивалях – весь цей карнавал свободи хорошому гомофобу нагадує, що таке в історії, здається, вже було. І, здається, не раз, і не два, і не три. І завжди це передувало чомусь дуже-дуже поганому. Можна триматися будь-якої концепції історичного розвитку, але спостерігаємо факт – перед занепадом тієї чи іншої цивілізації в ній завжди катастрофічно падав рівень моралі. Стирання чоловічих та жіночих ролей, суспільна ентропія, зниження народжуваності – бах! Не допомагають високі технології, не допомагає наука та культура; хтось приходить на зміну виродженому суспільству, широкими нетолерантними жестами розчищає собі новий життєвий простір.

—-

ч. 2. Райдужна криза

У радянські часи була така мила традиція – закопувати або замуровувати послання нащадкам. “Ми, комсомольці 30-х, крізь роки шлемо вам, щасливим мешканцям нового суспільства, наше комуністичне вітання!” Тоді у людей було майбутнє, до якого хотілося дожити і побачити. Зараз, якщо кому приходить в голову замурувати таку капсулу, в неї вкладається геть інший месседж: “Шановні нащадки! Ось ми – ваші предки. Ось наше життя: так ми вдягалися, так харчувалися, таку музику слухали, таке знімали кіно. Поставте все це у ваш музей, якщо у вас там є музеї”.

Нам нема чого сказати нащадкам. Коли ми викопуємо з землі античні статуї, ми бачимо живі образи. Якщо в далекому майбутньому хтось розкопає наші сучасні галереї – що він побачить? Він не побачить нічого. Химерно фарбовані стіни, конструкції з велосипедів, безформенні брили – вони приймуть це за будівельне сміття, відкинуть в сторону, продовжуючи шукати образи, до яких тягнулися митці нашої епохи, і не знайдуть. Сучасна європейська цивілізація ніби втратила ідеал, втратила бажане майбутнє, залишилося тільки сите, веселе, загалом непогане теперішнє. “Шановні нащадки, сподіваємося, у вас там не гірше”.

В найзабезпеченіших країнах люди перестали народжувати дітей. Найнижчий рівень – в Японії, Австрії, Німеччині. А діти, між іншим, – це єдиний наочний доказ безсмертя. Єдиний матеріальне підтвердження, – якщо не ви, то ваш унікальний генокод продовжиться кудись туди, в темряву прийдешніх століть. Через багато років хтось із вашим обличчям, вашими очима дивитиметься на те, що ви собі зараз і не уявляєте. Але розвинене суспільство не хоче в майбутнє, йому і тут добре.

Що б там не казали травмовані марксизмом і теорією Енгельса соціологи, єдина функція шлюбу та сім’ї – народження та виховання нових поколінь. Решта функцій лише супроводжують цю основну. Сім’я видозмінюється, набуває різних форм, але завдання її завжди одне – народжувати, виховувати, ставити на ноги, відпускати у велику дорогу. Якщо ж імпульс до народження зник, якщо майбутнє закінчилося на нас, то сенс сім’ї зникає. Вона починає заважати. Взагалі стає незрозуміло, навіщо люди навішують на себе цей тягар, якщо можна жити вільно, “самореалізовуватися”, насолоджуватися життям. “Склянка води”? Та не смішіть.

Криза сім’ї почалася не з гей-шлюбів, і не з занепаду релігії. Криза почалася, коли, обираючи дружину, чоловік перестав шукати “матір своїх дітей”, а почав обирати “супутницю життя”, тобто людину, з якою особисто йому буде комфортно. Легалізація гей-шлюбів – лише симптом. Якщо сім’я – це тільки економічні відносини, то яка різниця, будуть геї одружуватися чи не будуть? Хіба шкода, щоб вони мали право наслідувати майно один одного?

Але люди, які виступають проти гей-шлюбів, відчувають, що мова не тільки про майно. Йдеться про те, що мутує основа основ суспільства, елемент, з якого все складене. Ніби організм стає толерантним до ракових клітин. Якщо за сім’єю по дефолту не передбачається репродуктивна функція, то який в ній взагалі сенс? Що характерно – навіть у гомоеротичній давній Греції шлюб укладався лише між чоловіком та жінкою, бо іншим шляхом діти не робляться.

Статистика: у Нідерландах в 2011 році відзначали десятиріччя легалізації одностатевих шлюбів, це найперша країна, яка їх впровадила. Гетеросексуальних шлюбів на данний момент там реєструється 97-98%, тобто весь світовий гай-вай щодо шлюбного рівноправ’я іде навколо 2-3%. Лише 10-20% одностатевих пар реєструють свої відносини, тоді як для гетеросексуальних норма – 80%. Розумієте? Геям шлюб, по суті, не потрібен. “Гірше шлюбу може бути тільки розлучення”.

Здавалося б – 2-3%, про що мова! На здоров’я, одружуйтеся та мучтеся, як усі. Але ні. Легалізація – це поштовх, від якого починаються оті “партнер А” та “партнер Б” замість матері та батька. Початок кінця.

Усереднений спосіб життя геїв – це щось протилежне сімейним цінностям, зате повністю вкладене в загальні сучасні тенденції. Саме тому вони йдуть в їх гавангарді, саме тому навколо їх точиться стільки дискусій. Власне, вони не винні – якби наше суспільство не було таки темним, і не гнобило людей із іншою орієнтацією, прапором виродження був би хтось інший.

Мені дивно чути, що лише у 20-му сторіччі сталася “революція”, і сексуальність була звільнена з вікових кайданів. Навіть не чіпаючи нав’язлий в зубах приклад Давнього Риму часів занепаду, краще нагадаю про 18-е сторіччя у Франції, яке подарувало людству мемуари Казанови, образи розпусних аристократів в пудрених перуках, атмосферу пишного багатства та надзвичайно легких нравів. Тоді існувала ціла субкультура “лібертінців”, яка складалася з аристократів та їх наближених, вони практикували сексуальну свободу і експерименти. Цю “епоху рококо” історики ще називають “сторіччям жінок”, бо тоді жінки вийшли на перші ролі в суспільстві – вони керували державами, їх смак задавав тон в мистецтві, архітектурі та моді.  Феміністки торжествували – чоловіки відійшли на другий план, навіть зовнішньо втративши маскулінність. Образ чоловіка став витончений та жіночний. Символом “рококо” став “Оленячий парк” – маєток, побудований біля Версалю за наказом маркізи де Помпадур, офіційної коханки Людовіка ХV. У цей маєток вона постачала лінивому та ласому задоволень королю коханок неофіційних, ревно слідкуючи, щоб жодна з них не могла посунути її від керма держави. Розпуста як офіційна політика.

Ще маркіза подарувала людству знамениту фразу: “Після нас – хоч потоп”. А те, що потоп незабаром гряне, вони відчували нутрощами. Вже наступна офіційна коханка короля, колишня повія мадам Дюбаррі була страчена під час Французської революції.

P.S.

Я не мораліст. Не закликаю відрощувати бороду, засновувати фермерські господарства, плодити дітей десятками. Як і всі, я – продукт нашого віку, мені подобається свобода і задоволення. Я не вважаю, що незабаром нас всіх переріжуть мусульмани – якщо мої прогнози правильні, Європі ще жити і жити. З рештою, її неминучу смерть пророкують так давно, що вже й не віриться. Я думаю, перш ніж настане кінець, буде не одне відродження, історія ж бо рухається маятником. Просто мені здається, що деякі люди, розхитуючи деякі тенденції, не до кінця розуміють всієї картини, при цьому будучи певні, що сприяють прогресу та розвитку. Всі, з ким мені довелося сперечатися про роль сім’ї, всі, хто вважав, що її відмирання – неминуча ознака прогресу, мали одну спільну рису – у жодного з них не було дітей.

ЛГБТ-пропаганда, як і всяка пропаганда, міцно бреше: гомосексуалісти – не та публіка, щоб варто було занадто перейматися їх проблемами. Але й травити їх у повсякденному житті – жорстоко і безсенсово. Окрема розмова про ЛГБТ-активістів. Так сталося, що відстоюючи своє рівноправ’я, кожен з них тягне за собою на додачу такий возик всілякої політичної гидоти та брехні (наприклад, брехні про терпимість і толерантність, якою насправді ця тусовка геть не відзначається), яку ігнорувати не можна.

 

Дмитро РІЗНИЧЕНКО,

Націоналіст, блогер, журналіст

reznichenko-d.livejournal.com