Я про права сексуальних меншин та одностатеві шлюби. Розумію, що тема настільки незручна для обговорення й викличе у більшості відчуття такого щирого, святенницького або вдаваного обурення, що, напевно, цей текст не наважаться «лайкнути» навіть гомосексуалісти. Та все ж настирливі претензії єврочиновників до України стосовно порушення прав представників ЛГБТ-спільноти, які все частіше лунають останнім часом, підштовхнули до пошуку відповідей на запитання, винесене у заголовок.    

У дискусіях про морально-етичний аспект питання одностатевих шлюбів ще нікому не вдавалося зрушити мене з засад тотального традиціоналізму. Однак, розглядаючи іншу сторону цієї веселково-барвистої медалі – права людини, посилання на традицію (релігійну, історичну, культурну) як на основний критерій правди виглядає не так переконливо.

Щоб остаточно не втратити читача, змоделюю декілька ситуацій для кращого розуміння, яких таких прав їм не вистачає, на прикладі однієї одностатевої пари. Нехай це будуть жінки, бо до жіночого гомосексуалізму не таке негативне ставлення, особливо у чоловіків, а досить багато жінок, як стверджується, мали сякий-такий гомосексуальний досвід.

Жила-була одна закохана пара – Вона і Вона. Жили вони як сім’я  всупереч волі родини, усталеній традиції, суспільній думці та нормам Сімейного кодексу України. Вона турбувалася про Неї, разом вони розподіляли обов’язки та вирішували питання життя сім’ї, вели спільне господарство – все до купки, нічого не ділили. Спершу бідували, але оскільки були роботящими, то з часом розбагатіли й надбали різного майна: нерухомість, транспорт, цінні папери, предмети розкоші, рахунки у банках. Бізнесом в основному займалася Вона, тому більшість активів оформляла на себе.

Далі історія може мати різні продовження. Вона раптово помирає, і спадкоємці з числа її родичів забирають все, що було на неї оформлено. Юристи кажуть убитій горем вдові, що шансів залишити собі хоча б подарований на день народження рожевий мопед немає – майно не є спільною сумісною власністю.

Або так. Вона покинула ЇЇ, прогнала й привела Іншу на все готове. А Ця, нещасна й покинута, спробувала з розпачу вкоротити собі віку, але вижила, втративши назавжди працездатність. І живе вона на копійчану соціальну допомогу держави, не маючи навіть права вимагати від зрадниці утримання (аліментів).

Продовжувати перелік немає необхідності. Йдеться про усі майнові та немайнові права та обов’язки подружжя, які виникають та гарантуються  державою внаслідок реєстрації сімейного союзу (шлюбу). Захисту саме цих прав вимагають сексуальні меншини, а не можливості справляти галасливі сороміцькі весілля, роз’їжджаючи вулицями на лімузинах, прикрашених райдужними прапорами та одностатевими ляльками. Українці не можуть з цим погодитись з однієї ключової причини – гомосексуальні стосунки, на їх думку, в принципі не можуть вважатися сімейними.

У Європі, до якої ми так прагнемо, одностатеві шлюби офіційно визнані та реєструються в Данії, Норвегії, Швеції, Голландії, Ісландії, Португалії і навіть у найбільшій з усіх європейських країн за кількістю католиків Іспанії.

Існує ще таке явище, як одностатеві «цивільні партнерства» – це узаконення одностатевих сімейних відносин без реєстрації шлюбу. В одних країнах такі партнерства передбачають лише дуже обмежені, в основному майнові, права партнерів, в інших – це фактично повноцінні одностатеві шлюби. Такі партнерства на сьогодні дозволені в усіх країнах Європи, крім непорушного форпосту католицизму – Польщі, кількох православно-мусульманських балканських країн та трьох прибалтійських, які ще думають.

Франція, яка ще з 1999 року дозволила меншинам створювати партнерства на підставі угоди з притаманною французам пафосною назвою «громадянський договір солідарності», нещодавно вирішила припинити «загортати в папірці» й назвати речі своїми іменами – офіційно дозволити одностатеві шлюби. Це викликало неочікувану хвилю протестів, під час одного з яких, як пам’ятаєте, протестуючі віддубасили українок з руху «Femen».

А кілька днів тому палата громад британського парламенту «в ім’я Королеви» прийняла білль, що також дозволить гомосексуалістам замість підписання civil partnership ставати на рушничок щастя та обмінюватись обручками. Щоб цей білль став законом, у більшості статечних лордів верхньої палати в найближчі дні не повинна здригнутися рука за його схвалення. ЇЇ Величності у цій ситуації трохи легше, вона має право або дати згоду, або утриматись, адже згідно з загальним законом «Корона не може помилятися».

В Україні жодна з парламентських політичних сил не наважилася включити питання захисту прав сексуальних меншин до своєї програми. Нема на нього суспільного запиту і в політичній боротьбі воно приносить більше шкоди, ніж здобутків, дає політичним опонентам щедрий ґрунт для глузування. Перетворення серйозного політичного конкурента на посміховисько є дієвим способом нищення його рейтингу – пригадайте Онанія. Окремі представники ліберального УДАРу час від часу висловлюють завчений меседж «одностатеві шлюби – це особиста справа кожного». Віталій Кличко у публічних виступах висловлюється про це так само невиразно, як і на будь-яку іншу тему, й після мантри про особисту справу кожного обов’язково поспішає запевнити, що він не прихильник одностатевих шлюбів і його це не стосується. При цих словах в уяві багатьох виринають яскраві відверті світлини з еротичної фотосесії братів-боксерів, опублікованої у німецькому гей-журналі, що спровокували плітки про сексуальну дезорієнтацію молодшого з Кличків і сумніви у тому, що толерування цього питання старшим є лише наслідком його тривалого перебування у Європі.

Як бачимо, фронт наближається і бої на ньому ведуться як інформаційними засобами, так і політичними. Якось млявенько у ЗМІ пройшла інформація про прийняту у травні минулого року резолюцію Європарламенту, яка відносить Україну, Росію, Молдову та ще декілька держав до числа гомофобських. Не відбили тоді наші депутати атаку при підготовці тексту резолюції, пропустили удар, та ще й, переслідуючи вузькополітичні інтереси напередодні виборів, «підставилися», прийнявши у першому читанні скандальний законопроект № 8711 щодо заборони пропаганди гомосексуалізму. Тепер київський метрополітен заклеєний антигомофобськими плакатами, а дипломатам доводиться виправдовуватися, обіцяти виправитися, бо інакше не бачити нам лібералізації візового режиму з ЄС.

Все йде до того, що найближчим часом нам таки доведеться постати перед вибором – або прийняти бій й оборонятися, використовуючи усі можливі засоби, або відступити на Схід, змінивши політичні та ціннісні орієнтири, або здатися й погодитися на надання гомосексуалістам усіх передбачених законом прав подружжя.

Не зовсім усіх, бо є принаймні одне особисте немайнове право, яке не випливає з суспільного договору, а подароване Богом, – право на батьківство та материнство.

Олег ПАРИЛЯК, юрист