Минулого тижня в Інтернеті промайнула новина, що «у Зімбабве залишилося 217 доларів» у бюджеті після виплати зарплати бюджетникам. Країна на межі дефолту. Новину жваво коментували українські користувачі, кепкуючи над недолугими африканцями і, звісно, натякаючи, що й нам з азаровськими «покращеннями» до цього недалеко.

Так, Зімбабве останніми роками зробило багато стратегічних економічних помилок: з країни прогнали білих фермерів, що обернулося 12 мільярдами доларів збитків, а гіперінфляція у недавні кризові роки побила усі фантастичні рекорди – 231 000 000%! Словом, Зімбабве стала символом економічного провалу.

Втім, якщо відкинути насмішки і глянути на речі неупереджено, то порівняння Зімбабве з Україною дає досить цікаві результати. Скажімо, Зімбабве не має жодної зовнішньої кредиторської заборгованості. Тобто країна все-таки має свої 217 доларів. Натомість Україна у своєму балансі має мінус 62 мільярди доларів! Ми вже давно працюємо і живемо в мінус. Наче в тому анекдоті: «Досить, тату, торгувати, бо скоро здачу не буде чим давати!»

На заводі, де я працюю, ситуація саме така, як в країні у цілому. До 31 січня підприємству потрібно було заплатити податків приблизно на 1,7 мільйона гривень. А на рахунках було не більше 400 тисяч. Якщо ці податки не заплатити вчасно, податкова одразу нарахує 10% штрафу від суми, тобто 170 тисяч плюс 1% за кожен протермінований день, по 17 тисяч гривень.

Так, покупці продукції мають перед заводом борги за неоплачені товари і послуги у сумі 12 мільйонів гривень. Але вони за них розраховуватися не поспішають. Ефективного примусу до них немає. Тому завод змушений брати високопроцентний кредит для сплати податків, заробітної плати працівникам, за несвоєчасну виплату якої також штрафують чи притягають до відповідальності, в тому числі й кримінальної. Ну, й на закупівлю сировини для підтримки мінімального циклу виробництва також. Так завод садять на «п’яту точку» і доводять до стану, гіршого за будь-яке «зімбабве».

Свого часу, ще за Кучми, боргами поклали сільське господарство. Досі не може оклигати. Тепер завозимо єгипетську картоплю, китайську гречку, польські, турецькі, іспанські огірки й помідори, вимиваючи таким чином з країни валюту та беручи чергові кредити на чергові імпортні товари. А скільки людей у селах залишилися без роботи? Приїжджаю у своє рідне село на Рогатинщині і бачу, що 9 з 10-ти не працюють офіційно! Їздять в Європу та Росію на заробітки. Решта безцільно тиняється. І, до речі, рівень  безробіття в Зімбабве – 90%, такий, як і в українських селах.

Сільське господарство, промисловість та увесь бізнес в Україні вже закредитовані по самі вуха. Уряд вже звично випрошує нові позики, щоб погасити виплати за старими. Чим все це закінчиться і коли? Знаю точно: це не може тривати довго, точка неповернення наближається. І одного «чорного» дня ми раптом виявимо, що опинилися далеко позаду Зімбабве, яка все-таки має своїх 217 доларів.

Роман ЛЯБИГА, 

виконавчий директор

Українського союзу промисловців і підприємців