Один з найкращих досвідів, які я маю у своєму житті, – це приїзди у наші краї швейцарських туристичних міні-груп, сформованих із людей, яким цікаво і важливо пізнавати світ. Не попросту насолоджуватися тупим релаксом пенсіонерів, які це заслужили, а дійсно їздити, дивитися, намагатися зрозуміти і полюбити.

Ці прості люди дарують віру.

Недавно учасники одного з таких турів Галичиною казали, що, читаючи українську літературу перед тим, як приїхати в Україну, вони – європейці серед європейців – жахаються власної провінційності.

І я їх цілком розумію. Не лише тому, що у нас є надзвичайна література, яка – лиш би вдалося адекватно перекласти і зрозуміти – вміє вражаюче розповісти про життя цієї центрової землі і людей на ній. Але історія двадцятого століття, та історія, яка є ще свіжою, за законами якої все ще живе нове століття, дійсно вибрала собі нас для того, щоби тут відбулися і відбувалися найцікавіші речі нового часу.

Переважно цього не усвідомлюємо навіть ми самі. Для нас такі історичні події є радше побутовими деталями. Щодо європейців і азіатів, то у їхній офіційній історії наша територія фігурує не надто важливим фрагментом – таким собі нічийним стадіоном, на якому час від часу відбуваються вирішальні матчі улюблених команд.

Пригадую собі пісеньку, яка мені видавалася дуже домашньою і дуже дитячою. Мені її співали якнайспокійніше. І співалося про цілком близькі речі – про жорна, які завжди стояли у нашій спіжарці. Тоді мене мало цікавили інші фігуранти тексту. Але вже і так було зрозуміло, що ці особи мають якийсь безпосередній стосунок до тих наших двох каменів. «Пише Сталін до Гітлера – мелють жорна, як холера. Гітлер єму відписує, що всі жорна конфіскує». У приспіві йшлося про споконвічну мотивацію – “крутять жорна вправо, вліво, бо їсти ся хотіло”. І на завершення – історичний рецепт, чим усе закінчувалося: “б’ють шаблями вправо, вліво, щоб серце не боліло…”

Щовесни, коли копали городи, і щоосені, коли теж копали городи, ми визбирували із землі патрони і гільзи різних виробників. Спочатку відрами, потім жменями, згодом поодинокі.

Ліс за нашим садом був переповнений шанцями, окопами для скорострілів і гармат, переходами і траншеями. Міст над нашою річкою був новим, бо фрагменти підірваного старого лежали у річці.

Старші люди, які мене виховували, знали про континент без кордонів не тільки тому, що знали різні мови, читали книжки і газети різних країн, приятелювали із народженими у різних країнах, студіювали у всіляких університетах і сиділи у тюрмах і таборах усіх тих, хто воював один проти одного, але й тому, що всі ці держави, газети, армії і тюрми приходили до них навіть тоді, коли вони просто нікуди не виходили з дому. Найкращим, чого можна було від цих гостей сподіватися, були хіба нові сорти цигарок і мила. А ще – побудовані ними спрощені копії будинків у Відні, Варшаві, Берліні і Москві, на які можна було дивитися так, щоби колись згодом справжні Відень, Варшава, Берлін і Москва здавалися фрагментами міста твого дитинства.

У розмовах між собою мої вихователі називали Сибір курортом. З часом вони перестали пам’ятати страждання, вони згадували про літні піщані бурі, про зимову тайгу, про молоко, що продавалося у формі льоду на вагу, про колію берегом величного Байкалу.

Вони перестали будь-чого боятися, бо були впевнені у минущості всього минущого. Особливо держав, газет, тюрем, гостей, сортів цигарок. Навіть дітей без страху народжували у незнане, любилися у найтяжчі часи, знаючи, що любов і діти є, поки є.

Зрештою, у них була добра школа. Адже історію різних народів вони мусили вивчати старанніше, ніж учні всіх тих національностей. Отож, їхній погляд на історію хоч трохи наближався до ідеального. Тож вони – без жодних україноцентричних ідей – добре розуміли, що все найважливіше в історії Європи не мине їхнього життя. Вони згодилися на життя на полігоні. Їхня умова з дияволом полягала у відданні себе до цієї світової лабораторії.

Очевидно, що у самих експериментаторів і дослідників після цього всього не може не виникнути відчуття периферійності, провінційності і страху, що у якийсь момент дослід може вирватися з колби.

Тарас ПРОХАСЬКО