Розтале відродження. Компроміс. Покоління nowhere-menів.

Ми говоримо мемами, виголошуємо слогани і вимагаємо всього і негайно. Нам здається, що на все інше бракує часу, тож ми задоволені тим, що хтось робить роботу за нас. Роботу думати.

Найпопулярніший різновид читання тепер – гострі цитати, скомпільовані з фото чи карикатурами.

Цитати видатних людей; чиїсь мотто, які забуваються так само швидко, як напис на пачці “куріння вбиває”.

Закрив, поклав у кишеню, дихай глибше.

Я стаю таким самим, і мене це лякає.

Зачекінився. Лайкнув. У тренді.

Компроміс.

Ми плутаємо безнадійність із терпінням; беззмістовність з толерантністю, відсутність сподівань – з терпимістю.

Перебільшую? Звичайно. Ми ж усі на цих шпальтах – видатні гравці у «гіпербол».

Але справжній пророк апріорі не може бути популярним. Так само, якщо з формули видалити якусь складову, вона втрачає не лише можливість розв’язання (що вторинне), але навіть і сам зміст.

Я хотів би знову копати сніг, вигрібати з-під твердої землі маленькі скам’янілі кавалки розуму і топити ними піч. Але тепер для того, щоб зігрітися, не треба рити глибоко.

Ми зневірились в освіті почасти тому, що вона скомпрометувала себе. З екранів на нас дивляться обличчя успішних людей, які ніде не навчались, не мають дипломів та часто навіть не можуть вимовити слова “інтелект” чи “генофонд”. Або якщо можуть, то лише по складах.

«Пророки епохи Амнєпоха».

Вони вбивають віру у те, що розум взагалі здатен це змінити. Але ще більше вбиває цю віру ілюзія доступності фундаментальних знань. Ми перестрибуємо зі слогана на слоган зі швидкістю блохи, не даючи собі шансу заглибитися у їхню суть; не долаючи шлях до них, а лише користуючись есенцією, яка потрапляє в ефір.

Чим пахне? Діором чи лайном? Навіть замислитися над цим, здається, немає часу.

“Education is not your friend. Освіта не є твоїм другом” – улюблений слоган ще однієї касти сучасних пророків, які вірять у здатність розширення свідомості не завдяки освіті, а за допомогою синтетичних засобів.

Ми, застаріла нація, яка, здається, вже не має часу на зволікання, експериментуємо з культурою хіппі і беремо від неї найгірше. Ті кажуть: “В житті треба спробувати все”.

Стрибнемо без парашута? З’їмо подвійну?..  Втім, мало хто з них говорить, що “все спробувати” може передбачати також спробу стрибнути у ядерну фізику чи навчитися віртуозній грі на скрипці. Але такий стрибок триватиме довше і вимагатиме більшого, аніж черговий експеримент зі свідомістю. Той експеримент триватиме все життя, але про це не йдеться, адже філософія “спробувати все” виключає, що будь-яке систематичне заняття дорівнює знання.

Така філософія свободи виявилась псевдофілософією. Про яку свободу йдеться, коли людьми, які не знають основ, набагато легше маніпулювати?

Родзинки, насіння, горішки, ковток, напас.

Трохи солоденького?

Доступність малих доз розуму паплюжить саму ідею видобутку. Продюсування нових думок тепер нагадує “ретвіттінг”.

Замість кохатися, ми згодні поїб…ся нашвидку. В прямому і переносному сенсі. 

Секс теж став електронною поштовою листівкою, схвальним check-in me.

Відповідальність і терпіння? Згода отримати не все і не одразу, замінивши це глибоким проникненням усіма органами в усі органи, включаючи мозок?

Це може бути боляче, але тільки так приходить розуміння.

Я не проти доступності мудрості чи сексу, але я проти доступності відчуття їх доступності.

 “Смєкаєш?”

(с) Джек Горобець.

Втім, хто я такий, щоб повчати?

Єдине, що відрізняє мене від тих, кого критикую: я дуже боюся швидкості, тому подорожую на велосипеді.

Я боюся швидкості не через страх розбитися (можливість спостерігати, злітаючи у безкінечність, намальовану власними мізками на асфальті абстракцію, не лякає мене). Єдине, чого я боюся, – проґавити щось у гонитві за темпом.

Я не вмію навчатися на власних помилках і так само, як більшість із нас, є хворим на «твіттер», але я ще не втратив здатності спостерігати. І те, що я бачу, вимагає негайно натиснути на гальма.

Есе в газеті не змінить світ, який не змінило навіть самогубство Ісуса, але мені хотілося б зробити лише одну річ: зупинитися на кілька хвилин і побачити, як бодай хтось призупинився поруч.

Єдине, що по-справжньому об’єднує людей, – це їхня параноя.

Я перестав довіряти відчуттю негайного задоволення. Я став боятися дітей, які зростають без батьків, а також дорослих жінок, які не народжують.

Можливо, я бачу демонів там, де їх нема. Але давайте спробуємо читати одне одному вголос доти, доки не дочитаємо весь роман до кінця.

Коли я бачу, як всі ми привчаємося до задоволення нашвидкуруч і втрачаємо віру у поступовість руху, мені стає моторошно.

Блоха-філософ стрибає зі скельця на скельце.

Лід тане.

Що там, у глибині?

Чий це, взагалі, проект? КДБ? ЦРУ? Мосзад? Чи може, не було ніякого проекту?..

М’яка, тепла трясовина, в якій захлинеться навіть творець хаосу. Квапливо борсаючись, сам диявол вже не здатний намацати під ногами твердь.

 

Олексій БОБРОВНІКОВ,

журналіст, письменник