Значення слова «співчуття» загалом усім добре відоме. Воно передбачає спільне почуття смутку через нещастя інших людей. Але чи замислюємось ми, яким відносним є це поняття, бо ніколи до кінця не знаєш, хто більш нещасний – ти чи той, кому співчуваєш.

Пригадую історію, розказану однією знайомою, яка в пошуках кращої долі подалася до Парижа. В потязі місцевого метрополітену, повертаючись після виснажливого трудодня до винайнятої у паризьких нетрях тісної домівки, вона звільнила місце старенькому клошарові. Той, із ветхим беретиком та сивою бородою, скидався на невдаху-митця, а добрі сумні очі викликали непідробний жаль. «Господи, є люди, яким ще тяжче, аніж мені», – подумала знайома. Піонерська чемність їй видалася недостатнім проявом власної доброти та вміння співпереживати. Вона порилася в кишенях свого пошарпаного пальто, знайшла там кілька євро і благородно вирішила ощасливити діда.

Той, прискіпливо оглянувши свою несподівану благодійницю, заперечливо похитав головою: «Мадам, мені видається, ці гроші вам потрібні більше». За словами знайомої, давно уже вона так ревно не плакала над своєю заробітчанською долею, як того осіннього вечора. Це вже згодом вона довідалася, як живуть місцеві клошари, як соціальні служби роздають їм картки для харчування в їдальнях, де пропонується різноманітне меню, наприклад, плов з мідіями, різні зупи чи сири камамбер, дор блю, рокфор. А ще на халяву можна відвідати музеї, виставки, кінотеатри чи спортивні заходи. Боячись опинитись на місці клошара, жінка сама несподівано наштовхнулася на справжню чуйність.

Тож, коли говоримо про співчуття, варто не забувати ще й про такі суттєві деталі: це почуття не тільки щире і доброзичливе, воно, насамперед, егоїстичне. Бо ми засмучуємося нещастям інших настільки, наскільки вважаємо їхню біду своєю власною бідою. Ми проектуємо як вплинуть чужі неприємності на нас, роздумуємо, що було б, коли б ми опинилися в подібній ситуації. До прикладу, втративши рідних, ми передусім жаліємо себе, бо ж далі жити без них нам, нам давати собі раду без тих, на кого колись так чи інакше сподівалися. Співчуття – це містична тінь від наших страхів і фобій. Співчуваючи, ми наче захищаємося від всіляких негараздів, яких найбільше боїмося. Це своєрідне духовне жертвопринесення, яке мало б задобрити Долю. Бо не забуваймо про те, що біда є тим злом, що підстерігає людину проти її волі. Тож чи варто співчувати тому, хто сам прагне опинитися (на наш, звісно, погляд) у скруті, хто свідомо провокує долю на негативні зміни?

Але хай там як, яким би егоїстичним не було співчуття, саме воно вважається одним із найбільших проявів людського, бо, як кажуть, щоб відчути себе людиною, необхідно хоча б частково і хоча б зрідка, але таки розділити з іншими їхній біль. 

 

Роман Черковський,

письменник