Мова, казав один великий філософ, – це Дім буття. Якщо так, то український дім буття – занедбаний, захаращений, він поволі втрачає ознаки власне дому. Цей дім, на жаль, має байдужого й непорадного власника.

Справа ж не тільки у підступах «п’ятої колони», довгій «руці Кремля», табачниках і азарових. За час незалежності в Україні вже виросло покоління «золотої» і не дуже молоді, лексикон якої формують гламурні журнали, «рускій реп», американізми і вуличний сленг.

Я не претендую на категоричність фахівця, але ловлю себе на спостереженні, що вкрай рідко трапляються приклади вдалого словотвору на основі українського кореня, а нові слова у мові є майже завжди запозиченнями з інших мов, переважно англійської чи, рідше, російської. Часто таке відбувається навіть при наявності українського слова, котре запросто могло б виконувати функцію запозиченого аналога. У ситуації вибору з двох слів на позначення одного поняття у нас чомусь виживає запозичене. Здається, наче ми соромимося власної мови. «Так модно», – каже молодь, не заморочуючись пошуком причин цієї моди, і втрачає свої корені.

Зрусифіковані недобитки старих комуністів-комсомольців, що досі тримаються при владі в культурі і освіті та в той чи інший спосіб причетні до дебілізації молодого покоління, зводять державну освіту  і культуру до такого рівня, що суспільство вже майже не здатне відтворювати-і-творити свою мову, дбати про свій Дім буття. Українці задовольняються споживанням мовного імпорту, зовсім як у побуті  – закордонними електротоварами. Чому б ні? Навіщо виробляти своє, якщо є готовеньке?

Держава перестала популяризувати мову. Знання мови практично не  потрібне, щоб зробити кар’єру на держслужбі. Вступні іспити в університети перетворилися на знеособлені тести. В школах і вишах зменшується кількість годин викладання рідної мови, телебачення щораз більшу частину програм транслює російською, можновладці говорять жахливим суржиком, столичні корпорації ведуть діловодство російською і англійською, правоохоронці у спілкуванні з громадянами користуються то матом, то мертвим офіційним сленгом, православна церква російського патріархату досі послуговується малозрозумілою старослов’янською. Скандальний закон про мови не стільки розширив  регіональних мов, скільки звузив сферу вжитку державної. Як тут не згадати відомі слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку у них відбирають мову».

Жива розмовна мова деградує, перетворюючись на вбогий набір ідіом та словечок «на всі випадки життя», значення яких міняється залежно від ситуації. Пригадую розмову двох підлітків, точно не відтворю, але приблизно було так:

– Ей ти, дай мені ту фігню!

– Нафіга тобі?

– Та якось прифігачу.

– Це ж якась повна херня получається! Треба було тобі?

– А тобі не по фіг?

Щоб зрозуміти сенс цього діалогу, треба знати контекст. Можна навіть усміхнутися. Та насправді, тут не до сміху.

В античному світі рабів часто карали відрізанням язика. Раб взагалі мусив бути німим, з язиком чи без. Схоже, сьогодні українці, відмовляючись від плекання своєї мови, самі собі символічно відтинають язика, погоджуючись тим самим на статус холопів.

Навіщо рабам мова, їм досить знати, яку фігню подати, яку вкрутити, яку зафігачити. А все інше… все інше рабам має бути по фіг. Включно з власним Домом.

Роман ЛЯБИГА, виконавчий директор Українського союзу промисловців і підприємців в Івано-Франківській області