Чесно заробити мільйон в Україні у 1995 році було цілком реально.  Мені було одинадцять. Я його заколядував.

Була тільки одна проблема – інфляція. Навіть слова раніше такого практично не знали, а тут на тобі – мій мільйон танув практично на очах… За 850 тисяч я встиг купити на базарі дуже гарну китайську ручку з жовтим пером, яка була у мене ще донедавна. 

Інфляція – це псування, знецінення грошей. Але у ХХ столітті це слово – інфляція – стало метафорою. Почали говорити навіть про інфляцію цінностей, про втрату цінностей. І використання одного слова для означення явищ у сфері фінансів і сфері духу цілком виправдане, бо ці сфери насправді ближчі й пов’язані сильніше, ніж ми звикли вважати. 

Уявімо собі ситуацію, коли шахтар сам визначав би міру тонни вугілля, фермер – об’єм літра молока: сьогодні тонна – це 950 кг, а завтра 800 кг, і подібно з молоком. Та люди на ринку просто надавали б таким продавцям по руках. Неможливо вести торгівлю без твердої міри. Саме тому літр молока – це завжди 1000 мілілітрів, а тонна вугілля – 1000 кг. У метрі – 100 см, у футі – 12 дюймів. Чому ж світова валюта, долар, ніколи реально (а тільки номінально) не дорівнює 100 центам, тобто самому собі? Сьогодні він вартує 95 центів від вчорашньої вартості, завтра 80, післязавтра 65…

Якщо у 1940-х роках середня зарплата в США була кілька десятків доларів, то сьогодні – кілька тисяч, а купівельна спроможність – та сама. Відколи президент Ніксон відв’язав долар від золота, найстабільніша валюта світу почала свій інфляційний дрейф, тягнучи за собою увесь світ. Інфляція стала не винятком, а нормою, навіть необхідністю для постійного економічного зростання.

І от приплили: сьогодні усі розвинуті країни живуть у борг. Найбільший боржник у світі – США, найрозвиненіша держава світу, розмір боргу якої потроху наближається до двох десятків трильйонів доларів.

Світова економіка зсувається в боргову прірву, і економічні мильні бульбашки, які старанно надувають учасники фінансового ринку, не здатні піднести її над цією катастрофічною перспективою. Людство живе сьогоднішнім днем, намагаючись навіть не думати, що буде завтра, мовляв, та якось же воно буде, бо мусить бути…

Але це вільне падіння не може бути вічним. Якщо не зупинимося вчасно, вдаримося дуже боляче. Хто ж натисне на гальма?

Навряд чи на це здатні уряди і ключові гравці на фінансових ринках. Нинішні банкіри і чиновники – породження цієї системи, і вони не можуть заперечувати власну природу. Тому влада – і державна, і фінансова – буде всіляко чіплятися за чинну, але прогнилу систему. Ніхто не хоче визнати: пора, давно пора почати жити за засобами, а не в борг. Для фінансистів це був би кінець комфортної моделі споживацтва, яка зробила їх справжніми господарями життя, а для нинішніх владних режимів – політичною смертю. Бо виборці, громадяни також остаточно перетворилися на споживачів, які звикли вимагати і мати те, на що насправді не заробили й не заслужили. Підписав кредитний договір – і на тобі новеньку плазму чи смартфон, чи машину, чи квартиру… Тим часом долари друкуються вже, як фантики, забезпечуючи якщо й не ріст споживання, то бодай його ілюзію. І це усіх стосується: в «молодих демократіях» із злодійкуватими режимами, на зразок України, справи з цим навіть гірші, ніж у західних суспільствах достатку.

Стагнацію можна продовжувати якийсь час. Але не безкінечно. Система вже тріщить – Греція, Португалія, Аргентина, Крит… Усе важче латати дірки. Усе менше охочих ділитися грошима з невдахами. В тому числі й з Україною.

Якщо так піде далі, то ми ще самі будемо виносити колядникам мільйон-другий. І не факт, що цього вистачить на китайську ручку.

Гроші повинні знову стати таким самим надійним мірилом, як метр чи кілограм. У метрі – 100 см, у доларі – 100 центів.

Цінності повинні повернутися, інакше нас усіх чекають дуже складні і темні часи.

 

Роман ЛЯБИГА,

виконавчий директор РВ УСПП