Нам здається, що ми знаємо наші краї. То так і не так. Перший бар’єр — це ілюзія нецікавості, нудьги, примітивності чи може гіршості, порівняно із якимсь тепленьким морем, білою пустелею чи островами, або ж Австрією чи Францією. Воно то так — усе перелічене по-своєму гарне, переконаний в цьому. Але якось так часто буває, що треба вміти дивитися на те, що під носом. Мабуть для острів’ян острови — буденні, для надморян море — звичне, а для пустельників (не монахів) пустеля — не надто неординарна. Їм теж хочеться екзотики, а не чогось такого нудного. Тут як із яблуками. Чи багато-хто любить яблука більше, ніж мандаринки, банани, навіть груші? Яблука — це ми. Тобто яблука — це метафора Галичини. Ну яблука.

Але! Тут і починається усе цікаве. Сортів яблук є доволі багато. Червоні йони, завбільшки з горіх, висять міцно на верхівці кострубатого розбурханого дерева, яке частково нависає над чиїмось дахом. Жовті шершаві ренети падають швидше, бо вони важчі. Влітку паперівок так багато, що частина із них гниє. Зіпсутий надлишок можна збирати й вискладувати довгими рядами на рейках і дивитися, як блендер-потяг “Червона рута” робить із них пюре на швидкості 40-50 км/год. Червоні осінні яблука дозрівають у кінці літа, і їх вже тоді можна їсти або, принаймні, робити із них компот, додаючи ще трохи сливок та грушок із сусідського саду. Проте найкращі й надчервоні, й суперсоковиті вони стають таки восени. Ще якісь неопізнані сорти яблук пливуть у спеку попри тебе гірською річкою, застрягаючи попід водоспадиком у водовороті на якийсь час. Яблука синюватого кольору додають прекрасного присмаку зимовому свіжому соку із ренет. А якщо це ще осінь, і таке ябко впало недостиглим, то його можна підкинути й розрубати у повітрі надвоє.

Що спонукає кожну окрему людину у той чи інший момент свого життя подивитися по-новому на рідні невідомі краї довкруги власної хати, довкруги свого села чи міста? Що спонукає нас, людей, бачити у одноманітній пустелі красу кожної окремої піщинки, всякого прив’ялого кактуса, каменя чи оази із рятівною водою? А що може викликати у галичанина трепет через одноманітну зелену пустелю із одноманітними селами, дорогами, хрестами, зупинками, людьми, роверами, багатоповерхівками, лісочками, болітцями, ярами? (Може, саме таким одноманітним для далеких народів є наш дім…)

Якось із татом ми вирішили поїхати на приміському потязі у бік гір зі своїми роверами. Ми мали ідею, склали план, навіть продумали деталі. Були бадьорі й налаштовані на дорогу. Стояла прекрасна літня днина. Однак ми стали жертвами подібності: сіли не в той потяг, а в такий самий, але не той. Виникло дивне, трохи дурнувате відчуття. Наше єство стопроцентово знало, що ми попали, але свідомість вдавала дурня. Кілька зупинок ми нібито не могли збагнути, що їдемо не у потрібному керунку. Хоча знаємо візуально наші станції на пам’ять. Довелося міняти план… Навіть продумувати нові деталі до нього. Із певним трепетом, наближеним до переживання, вийшли на зупинці, передбаченій новою стратегією. Це була Коломийщина, яка була теж яблуком, але якимось новим і незбагненно відмінним. Склалося враження, що вона якась густіша, ніж, до прикладу, Надвірнянщина.

Про це й говоримо з татом.

— Мікроклімат — пояснює він.

Дорога стелилася гарно під колесами — вони приємно й рівномірно жищали по асфальту.

Ритм життя у цьому мікрокраї був якимось іншим, ніж ритми, знані раніше. Він не обов’язково мав іншу динаміку, а просто мав якусь іншу якість.

Їдучи селами, бачили стару цегляну будівлю, гарні хати, гарні зупинки і багато бузьків. Стоячи під одним із гнізд на стовпі, хотів зблизька їх сфотографувати. Вперше побачив, як ці милі птахи какають: повертаються “спиною” назовні і просто какають.

Нас все більше й більше засмоктувала чудова атмосфера поїздки, атмосфера місця. Може ми це не одразу відчули, але точно усвідомили, коли це закінчилося.

Фотографую одну із зупинок.

— а що то ви фотографує-е-те-е? — запитує якась цікава до нас пані.

— зупинку, — кажу.

— а нащо вам зупинка-а-а? — із цікавістю запитує пані.

— гарна у вас зупинка, — відповів я.

Пані задоволено усміхнулася.

 

Все довкола якесь соковито-зелене. Звичне чисте синє небо дуже до цього всього пасує. Поки зробили коротку зупинку, нас обігнав пан на ровері, в якого ми запитували дорогу й обігнали раніше. Наша дорога повернула вниз. І мабуть там відкрилася перед нами квінтесенція нашої поїздки — усвідомлення рідкісної тиші й спокою, відмежування від чогось, без чого дуже добре на душі й не тільки. Саме у такі торжественні миті й слід їсти шоколад й запивати його квасом у придорожньому магазині-кафе.

— Ви знаєте, як доїхати туди-то?

— колись пішки ходила, а тепер не пам’ятаю. Їдьте прямо, а там внизу, де останні хати, побачите поворот наліво.

Та видався нам той поворот не тим, і поїхали не туди. Аж виїхали в індустріальну Надвірну з її міжобласним засмердженим шосе, по якому гасають джипи, мерседеси, жигулі й наповнені нашим лісом вантажівки. Ось у цей момент ми збагнули, як нам щойно було добре.

Маркіян Прохасько