Реєстрація у польському сеймі проекту ухвали в справі геноциду, здійсненого ОУН-УПА, відносно польського населення спричинила таку жваву дискусію, що я спершу не мав жодного наміру приєднуватися до неї, репродукуючи щось уже кимось сказане. Однак професійна звичка звертатися до першоджерел дала можливість помітити деякі ніким не помічені, але  надзвичайно цікаві деталі.

Якщо ви зайдете на сайт польського сейму, то побачите, що внесення на розгляд ухвал відбувається вкрай рідко. Це документ, який за своєю суттю відповідає постанові нашої Верховної Ради і часто пов’язаний з прийняттям різного роду резолюцій, декларацій тощо. Тим не менше, польські депутати впродовж року умудрилися зареєстрували аж дві ухвали, що зачіпають найболючіші питання польсько-українських відносин. Перша з них викликала скандал у Польщі, друга – в Україні. 

Лемки – не українці?!

Ухвала в справі акції «Вісла» була зареєстрована минулого року депутатом сейму українського походження Мироном Сичем зі сподіванням на офіційний осуд цієї трагедії польським парламентом у її 65-ту річницю. В середовищі націоналістів та кресов’яків (переселенців з України, з так званих «східних кресів») піднявся ґвалт, і під їх тиском документ успішно «поховали» ще на етапі розгляду у комітеті. Основні тези супроти: «не можна вибачатися за те, що зроблено для добра нації» (відомий націоналістичний постулат) і «нехай спершу українці вибачаться за Волинь». 

В Україні проект викликав схвальні відгуки, за якими не було помічено деяких важливих моментів, які промовисто свідчать: поляки й не збиралися щиро каятися перед українцями. Процитую текст документа.

65 років тому, відповідно до рішення комуністичної влади, у Польщі було проведено акцію «Вісла». Понад 140 тисяч громадян Польської держави було вирвано з малої вітчизни у південно-східній Польщі та розпорошено по західних та північних землях. Виселено десятки тисяч невинних людей української національності, а також тих, хто не відчував такої приналежності, в тому числі лемків… 

Акція «Вісла» розпочалася 28 квітня 1947 року і тривала до 31 липня 1947 року… Цивільне населення української національності, а також осіб, приналежних до лемківської етнічної групи, було виселено… Українці та лемки, що поверталися, були схоплені та ув’язнені у таборі в Явожні…

Про що цей документ? У ньому йдеться виключно про події, що тривали лише три місяці 1947 року і внаслідок яких було переміщено громадян Польщі з одних територій («малої вітчизни») на інші у межах однієї держави. Так, у ньому визнається, що таке виселення було протиправним і вчинялося за національною ознакою. Однак в ухвалі не просто згадується, але наголошується, що виселені лемки (а їх була основна маса) не є українцями.

Доктрина окремішності лемківської етнічної групи давно обстоюється польськими істориками та публіцистами й покликана закріпити думку про те, що колись заселені лемками землі не можна розглядати як етнічні українські.

Про майже півмільйона українців, виселених в Україну у 1944-1947 роках під виглядом евакуації, що «заохочувалася» насильством з боку вороже налаштованих місцевих мешканців, організованих банд та загонів Міліції Обивательської, в ухвалі, звичайно, не йдеться. Проектом навмисно охоплено виключно три місяці реалізації плану «Вісла», спрямованого проти майже 200 тисяч українців, що всіляко противилися депортації в Україну, і визнається провина тільки перед тими, що й після переселення залишилися громадянами Польщі.

Така позиція зрозуміла, оскільки визнання цілеспрямованої політики зачистки території з метою формування мононаціональної держави може мати наслідком страшне звинувачення у геноциді. А так йдеться тільки про акцію, спрямовану проти УПА, нехай навіть і протиправну.

 Страшне слово «геноцид»

Факт реєстрації у сеймі 11 квітня цього року проекту ухвали в справі геноциду, здійсненого ОУН-УПА відносно польського населення Східних Кресів у 1939-1947 рр., змусив відреагувати навіть зазвичай неповоротке вітчизняне МЗС. Напрочуд швидка негативна оцінка з боку дипломатів, очолюваних регіоналом Л. Кожарою, покликана зовсім не турботою про репутацію бійців УПА. В ухвалі лунає страшне слово «геноцид», і її прийняття могло б запустити механізм визнання згаданих подій цим ганебним явищем, з усіма правовими наслідками, передбаченими Конвенцією про попередження злочинів геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року.

Поява скандальної ухвали виглядає не випадковою. Зокрема, відомий інтелектуал, доктор історичних наук Ярослав Грицак вбачає у таких нападках «руку Газпрому», звертаючи увагу на те, що ініціаторами документу є давні лобісти російських інтересів Польське Стронніцтво Людове (аграрна партія — ПСЛ). Метою таких дій, за його припущенням, є формування певного геополітичного вибору Східної Європи.

Однак напрошується ще одне, більш конкретне пояснення. Реєстрація ухвали дивним чином збігається в часі з розгортанням скандалу довкола підписання поляками тижнем раніше меморандуму про будівництво гілки газопроводу «Ямал-2» в обхід України. І хоча офіційна влада заговорила про цей випадок як про прикре непорозуміння, польська громадськість відчуває значну втому від невдячної ролі адвоката України у Європі і порушує питання про те, чи варто жертвувати за таких обставин своїми економічними інтересами. Зокрема, така постановка проблеми чітко простежується у різких запитаннях журналіста до екс-президента О. Квасневського під час його останнього інтерв’ю виданню «Wprost».

Підігрівання антиукраїнських настроїв ухвалою про геноцид за таких обставин є дуже доречним для російських газових монополістів. У будь-якому разі доктор Грицак правий у тому, що інструментом у боротьбі знову вибрано історію. 

А болит ня, болит

Розмінною монетою у ганебних методах політичної боротьби стала історична пам’ять двох народів, що постраждали у вирі воєнних лихоліть. 

Мій батько народився у той самий день, що й акція «Вісла»,  29 березня, і став сьомим з одинадцяти дітей у багатодітній лемківській родині, «евакуйованій» до маленького присілка поблизу Бурштина у Галицькому районі. Переселення було настільки охочим та добровільним, що на Лемківщині покинули щойно поставлену нову хату та майже усе майно, а виїжджали так стрімко, що дорогою загубили дворічну доньку, мою тітку. Вигнанців поселили у залишену поляками хату. Бабуся пригадувала, що застала у печі ще теплий хліб, а у стайні худобу, яку наступного ранку забрали представники сільради.

З іншого боку Бурштина, на протилежному березі річки Гнила Липа (а сьогодні Бурштинського водосховища) було село Людвиківка, населене в основному поляками-ткачами, що їх українці з довколишніх сіл називали «мазурами». Було, бо його знищив в один вечір, 2 лютого 1944 року, повстанський загін. Змішаній українсько-польській родині моєї бабусі (по маминій лінії) пощастило жити у сусідньому українському селі. Вцілілі родичі та знайомі зі спаленої Людвиківки ще деякий час переховувалися у бабусиному обійсті. Смугасті плетені хідники, виготовлені мазурами, досі встеляють там підлогу.  

Олег Париляк,

юрист, партнер у юридичній компанії «Moris Group»