Недавно мене покарав суд… електронний. Так званий е-суд.

Я навіть не знав, що такий суд існує. Є суд людський, є Божий, тепер ще й електронний. Так, у Польщі настало якесь майже антиутопійне майбутнє, я й не зауважив одразу…

Цей е-суд користується величезною популярністю. Кожного місяця до нього подають 200 тисяч позовів. Справедливість опинилася у руках електроніки.

Сім років тому я не сплатив страхування автомобіля, який невдовзі продав. Зовсім забув про ту страхівку. Я застрахував інший, щойно куплений автомобіль, у тій самій страховій фірмі. Тоді ж поміняв адресу проживання.

Усі вимоги заплатити забуте страхування мені висилали на стару адресу. Я про це не знав, бо новий власник мого старого помешкання нічого мені не повідомляв. За якийсь час страхова фірма продала мій борг колекторській компанії, яка займається поверненням боргів професійно.       

І ця фірма вирішила повернути борг таким чином, що спочатку розшукувала мене без жодних результатів, а тоді скерувала позов до електронного суду.

Оскільки «розшукували» мене аж п’ять років, то за цей час наросли нічогенькі штрафні відсотки.

Розмір штрафу виріс із 300 до 1000 злотих. Врешті у 2013 році мене «знайшли». Це було дуже просто, адже всі мали у розпорядженні мій особистий ідентифікаційний номер, і відразу було відомо, де я мешкаю і де працюю. Мені заблокували банківський рахунок, прислали звинувачення до працедавця із вимогою сплати. Працедавець не мав виходу і заплатив. Мій юрист сказав, що я правий, бо у справі минув термін давності, але при цьому у мене нема шансів виборювати справедливість у суді, бо все відбулося згідно з верховенством закону. Нічого не поробиш.

Я знайшов інтернет-сторінку е-суду: Електронне Судочинство Звернень.

На цій сторінці видно логотип Євросоюзу, Міністерства юстиції і назву програми, яка фінансує таку е-справедливість, – «Людський Капітал».

І це є правдою до певної міри. Бо Європейський Союз, а саме його польські можновладці, на високому рівні задіяли потенціал не стільки людський, як злочинний.      

Як гриби після дощу, у Польщі з’явилися фірми, що займаються поверненням боргів.  Не палицею, шантажем, ножем, а «електронним судом» і дуже заплутано написаним і застосовуваним законом.

Використовується чудесна, зрештою, глибоко гуманістична ідея людського потенціалу, винахідливості, підприємництва. Але право виконання закону віддано шахраям.

Виконавчі фірми обдурюють не тільки громадян, які свої борги вже давно сплатили або чиї борги перестали бути актуальними. Вони обдурюють і державу.

Бо їхня діяльність є зареєстрованою не у Польщі, а, наприклад, на Кіпрі чи у Люксембурзі.   

Там, не у Польщі, вони платять низькі податки. Виконання «справедливості» дуже прибуткове. Виникає запитання: хто в цьому винен?

Ясно, що винного нема. Громадяни кажуть, що винна держава, система, погані закони, вільний ринок. Але хотів би дізнатися прізвища когось з тих, хто допустився нестаранності, недбалості, дурості або умисної злочинної діяльності. Ніц з того.

Кілька місяців тому мене звільнили з роботи за дисциплінарною статтею. Попросту викинули, як злочинця. Причину звільнення було так само важко дізнатися, як і ту мою адресу, про яку я розповідав.

Можу зацитувати класика: «Покажіть мені людину, а стаття знайдеться». Тепер я можу добиватися справедливості у суді. Місяцями і роками.

Усі поляки знають чудовий фільм «Усі свої», який розповідав про життя переселенців із Східної Галичини на землях, отриманих від Німеччини після Другої світової війни. Головний герой – Павляк – збирається їхати із села до міста, до суду. Його стара теща кличе його і затримує:

– Казимир, Казимир, візьми, сховай!      

Вручає йому три гранати, які Павляк розкладає по кишенях святкового костюма.

– Ой, мамо, та ж тепер демократія…

А мама:

– Бери, бери! Суд судом, а справедливість має бути за нами.

Мабуть, тепер Казимир Павляк на мої скарги міг би відповісти – було досить часу, щоби звикнути.

Зрозуміло, що було, але чоловік живе якимись ідеями і йому постійно мариться якась досконалість цивілізації, якась демократія і т.д. А ще коли постійно про це чує.

Так воно є. Паралельно до закону люди створюють систему неформальних і неофіційних норм суспільної поведінки. Зі страху і жадоби. Якось треба собі давати раду, йти вперед, розвиватися. Непотизм, корупція, шахрайство стає нормою. Навіть коли хочеш захистити свою гідність, то часто захистити її чемно неможливо. Але «людський капітал» вирішив і це.    

На початку 18-го століття голландсько-англійський філософ Бернард де Мандевіль написав дивовижну працю, яка зробила значний внесок в історію економічної думки, – «Байку про бджіл». Розповідь про бджолиний вулик є метафорою функціонування людського суспільства. Погляд Мандевіля на суспільство передбачав поділ на «вищі» і «нижчі» типи людської поведінки. За Мандевілем, так звана чеснота є дією, що суперечить природним рефлексам людини. А так зване «добро», краще життя було вигадане філософами-ідеалістами. Мандевіль вірив, що на людських недоліках можна будувати добру і ефективну економічну систему. Атрофія егоїзму і жадоби означає суспільний маразм і зупинку розвитку.

І хоча сучасники Мандевіля проклинали його, історія доказує, що його тези є дуже правдиві. На жаль.

Богуслав СЛУПЧИНСЬКИЙ,

 режисер, драматург,

керівник театру „CST” (Цєшин, Польща)