Хлопця, у якого я постійно купую шаурму у себе на районі, звуть Валіжон. Валіжон – бронзового кольору таджик, хоча родом з Узбекістану. У нього в Ташкенті двоє маленьких синів і дружина. Якщо Валіжона трохи відбілити, він вповні скидався б на місцевого, – знаєте, такий невисокий чорнявий тип українця. Місцеві жінки, які поруч з його ларьком торгують домашньою городиною і штучними квітами для кладовищ, називають його Валєрою.
Загалом, дуже люблю шаурму, нею б тільки і харчувався. Будучи колись студентом, в Дніпропетровську, сам підробляв, готуючи і продаючи її. І, як цінитель, в Києві найбільше полюбляю купувати цю їжу на Контрактовій площі, у маленького лисуватого мароканця Ідріса.
Не знаю чому, та за моїми спостереженнями, найкраще їжу на винос готують південні чоловіки, найгірше – слов’янські жінки.
Проте в Ідріса я купую шаурму не тому, що він араб. По-перше, вона у нього смачна. По-друге, тільки в нього вона буває на вибір куряча і гов’яжа, повний халяль. По-третє, він завжди на позитиві і посміхається всякому клієнту, а що таке зберігати позитив, шахаючи цілий спекотний день в тісному ларьку біля двох розкочегарених печей, я чудово знаю.
І є ще одна причина. На Контрактовій площі підживає Вовчик – глухонімий хлопець. Він бомжуватий, дивнуватий, і, загалом, позитивний. Ми з ним познайомилися цієї зими на Гостинному дворі, куди він постійно заходив поспати і підхарчуватися. Гадаю, у Вовчика є дім і батьки, але він про них не розказував. На Контрактовій площі Вовчик прибирає сміття, допомагає піднести-подати, за що місцеві торговці його потроху спонсорують. Ну, і так, по дрібничці колядує гривню-другу, з того і живе.
Одного разу я бачив, як Вовчик заглянув до конкурентів Ідріса – іншої точки шаурми, яка стоїть поруч. Не знаю підводних каменів ситуації, не хочу і не можу судити, але на моїх очах звідти Вовчика з лайкою погнали. В цій точці я купую улюблену страву, коли в Ідріса закрито, і всякий раз та сцена не йде з голови. Скільки я бачив, Ідріс завжди розмовляв з Вовчиком, як з добрим знайомим.
А тепер – екшн. Вчора Контрактовою площею, повз нас із дружиною пройшла бригада скінхедів. Збита група міцних, стрижених правих. Коли вони вийшли з темряви на п’ятачок, одразу вщухли всі розмови п’ятничного відпочиваючого натовпу.
Проходячи повз точку Ідріса, один з правих кивнув товаришам, – “Ось цей ларьок”. І я злякався, що зараз вони його просто рознесуть.
Але ні, праві пройшли повз, нікого не зачепивши, і наповп полегшено заговорив знову.
Вони пішли, а я думав: що б я робив, коли в Ідріса та його напарника, високого літнього араба в окулярах, полетіло каміння?..
І зрозумів, що кинувся б цьому завадити. Занадто люблю справедливість і хорошу шаурму, аби мовчки дивитися.
“…Я чудово знаю, що таке міграція. Я знаю, що їх гени і культура не розчиняються поколіннями, а якщо їх набирається критична кількість для створення гетто – то взагалі ніколи. Я знаю, як швидко вони усвідомлюють свою єдність, і як швидко ця єдність буває направлена проти коріного населення. Як легко вони починають вважати, що багатства, жінки та влада на цій землі має належати їм. Я прекрасно знаю, що таке етнічна мафія, і ненавиджу дебілів, які брешуть, ніби “злочинність не має національності”. Я бажаю кожному не в міру толерантному ідіоту, щоб всі сусідні квартири в його будинку скупили цигани.
Але Ідріс і Валіжон просто готують шаурму. Кожної ночі, сидячі в порожніх, освітлених електричними лампочками ларьках, біля вже холодних печей, вони підраховують важко зароблені гроші, частину яких треба віддати на хабарі, частиною заплатити податки, купити продукти на завтра – і так з дня в день. Вони просто готують і продають шаурму, вони працюють.
Я – за обмеження міграції, за суворий контроль над середовищем, яке народжує такий величезний відсоток криміналу. Але якщо Ідріс і Валіжон вже приїхали сюди, і змогли чесно влаштуватися на роботу – не треба їх чіпати, хлопці. По-перше – це не справедливо. По-друге – це не благородно. З якого боку не дивись, нема геройства у тому, аби покалічити людину, за яку не вступиться навіть міліція.
Агресія щодо нещасного Валіжона та Ідріса лише йде на руку справдній етнічній мафії. Минулого року в Донецьку молодий та нахабний азербайджанець, племінник голови місцевої діаспори, багатія і депутата від Партії Регіонів, хазяїна супермаркету “Сокол” Маліка Пірвердієва, відчуваючи свою повну безкарність, кинувся з кулаками на журналістів, які зайшли в один з їх магазинів перевірити якість товарів. “Я тут хазяїн!” – кричав він, – “у мене дозволу питай!” Звичайно ж, за розбиті обличчя цьому гопніку нічого не було, відмазали. Коли піднявся скандал, він навіть не думав вибачитися, – впевнено і вагомо, як навчили, на всі питання відповідав, що в їх магазин зайшли фашисти, які мали на меті принизити його національну гідність, вчинити щодо нього агресію, і т.д., і т.п.
…Знаєте, хлопці, якби ви тоді звернули увагу не на ларьок Ідріса, а на супермаркет “Сокол”, навряд би в суспільстві хтось вас засудив”.
Отак би я сказав тій бригаді правих. Сподіваюся, вони б мене почули.

 

Дмитро Різниченко,

Націоналіст, блогер, журналіст

reznichenko-d.livejournal.com