Попри стійке упередження до «по-чесности» всіх «і мертвих, і живих, і ненароджених» телевізійних конкурсів-шоу, «Голос країни» мимоволі вмикаєш, сподіваючись оцей голос оцієї країни таки почути, відчути… Попри колективний суб’єктивізм «зоряного» журі та глядацької авдиторії, попри «об’єктивність» закулісно-закадрову – собі ж довіряєш… А тут ще й усе, завдяки телебаченню, таке оче-видне.

Оцей голос (оцієї країни) впізнається одразу, іще на етапі «сліпих» прослуховувань. Впізнається справді по-чесному – зі сльозами, блиском в очах… Тоді «запалюється лямпочка» й «натискається кнопка» не лише комусь у журі, а й по цей бік екрана… Сигнал фіксується одночасно – це мить істини; все, що далі, вже похідне, хоч «по ходу» – ще не проблема.

Проблема з’являється на порозі фіналу, коли слід вже без сліз та інших «чесностей»-«справжностей», а виходячи з певних, тих чи інших, критеріїв, однозначно ідентифікувати – що обирається: «голос», «країна», а чи «голос країни»? Позаминуло-минулими вихідними в етері «1+1» Святослав Вакарчук, несамовито вигрібаючи неймовірні ресурси власних таланту-харизми-впливу, спробував посварити «країну» та її «голос».

Як і належить, дорогу – відомо куди – встеляли благі наміри: Ото Немсадзе – найкращий (на думку Славка) музикант на «Голосі (У)країни», а отже, не має значення, що він – «Голос Грузії» (переможець аналогічного шоу в себе удома). Мовляв, якщо ми європейська країна, то причому тут «свій – чужий»; он бо Шарль Азнавур, вірменин, – голос Франції; а он ще Фреді Меркюрі – голос Англії, хоча сам (іранське коріння) не мав ані краплі британської крови; або – наша Софія Ротару…

Ото Немсадзе матиме всі шанси стати українським Азнавуром-Ротару-Мерк’юрі в одній особі, якщо, переїхавши «на ясні зорі, на тихі води», зреалізує заанонсований Славком проект (дай Боже обом їм снаги), але чому за рахунок «Голосу України»?! Легендарній грузинській гостинності слід учитися, та здається, що й сам 23-річний юнак із Тбілісі був заскочений аж настільки безберегою, «океанною», гостинністю від українців у виконанні Вакарчука. Що вже казати про глядачів! Не бажаючи бути громадянами країни без власного голосу, вони проголосували таки за «країну», уособлену в одеситці Анні Ходоровській. На щастя, голосів не забракло – і південно-східняцьких, і центральних, ба навіть західняцьких, а то вже почали нагадуватись і варяги, і «норманська теорія»…

Ні, звичайно, у Ганни так само чудовий голос і її виконання “The winner takes it all” у суперфіналі було неперевершеним. Однак у цьому разі вирішальним для перемоги виявилось не це, а таки «український паспорт»: національно свідома частина глядачів (перепрошую за кліше, та не знаю, як сказати точніше) в іншому випадку нізащо би не підтримала співачку цілковито російськомовну, «фішкою» репертуару якої впродовж конкурсу були російські романси; інтелігентну, красиву, але ну просто таки канонічно «відформатовану» в іпостасі «человека русской культуры», отакої «тургеневской девушки», а чи «поэтессы серебряного века»… Вона «просто» була собою і, як сама зізнавалася в післяконкурсному інтерв’ю, також не припускала такого успіху. Але втрутився… Славко – й в українців не лишилося вибору… Чому знову він?

Всі, хто стежив за перебігом конкурсу, не дадуть збрехати стосовно того, що маю сказати про Христину Соловій – ще одну фаворитку Вакарчука, яку той «зарубав» у півфіналі. Глядачі надали перевагу маленькій лемкині, однак тренерська гиря (70/30%) переважила шальки терезів на користь грузина (єдиний випадок цьогоріч, коли думка тренера розійшлася з думкою країни; а щоби аж настільки круто, й загалом безпрецедент у трирічній історії шоу). Вакарчук шокував не стільки рішенням вивести до фіналу не-українця, скільки – не пустити туди явну претендентку на перемогу; ту, чий голос з-поміж усіх пропозицій «станом на» 2013 рік найбільше надавався, щоб стати «голосом України»… Рівнозначимі обидва слова й незамінна літера «У».

Це одразу, іще на «сліпих» прослуховуваннях, «далося чути» і по цей, і по той бік екрану. Вакарчук уперше заплакав, а Христина, ані миті не сумніваючись, упізнала свого тренера. «Запалилася лямпочка»… Однак далі, «по ходу», з’ясувалося, що найбільшою «проблемою» дівчини є «надмірна» «залежність» від лемківського репертуару. Дарма, що не менш соловійно співала й неукраїнське (наприклад, Бреговіча – краще за оригінал!), все одно впродовж конкурсу мусила фігурувати у форматі «народниці». «Винен» – не лише сам по собі репертуар, а й «зашита у хромосоми» (за Вакарчуком) своєрідна (своя, рідна) специфіка виконання усього, за що бралась; виклично українське позиціонування з небажанням, ціною участи в конкурсі, співати московську попсу, чи «любе», на взір ресторанного лабуха, якщо воно невідповідне особистому камертонові… То що оце все має спільного з шароварно-клубним «народництвом», впасти в яке такі, як Христина, остерігаються іще більше, ніж Кіркорова й Пугачової?

Своїм «драйвом» у досяганні мети цьогорічний Вакарчук «перевершив» минулорічного Скрипку. Той «зарубав» «свою» Іларію нерішучістю: тренерських 55/45% (майже пилатівське «фіфті-фіфті», було б і воно, якби не його заборона умовами конкурсу) не вистачило, щоб нейтралізувати телефонно-активних апологеток сексапільного Назарія Савка. Вид цього хахляцького неподобства «вкурвив» минулорічну Діану Арбєніну (захоплювалась Іларією, в особі якої «голосовала за магию») – й та, не бажаючи ризикувати, присудила тренерських 100/0% на користь фаворита з-поміж своїх двох – Павла Табакова… Хороший хлопець, голосистий, напористий, ще й п’є винятково «Карпатську джерельну», якщо вірити білбордам… Як відомо, переміг саме він, знову він – той, кому «любе» що співати: українське, російське, французьке. Іларія лишилась «за бортом». Та, котра мала бути.  Як і цьогоріч – Христина…

Замість тішитись, прикро було, коли Славко уповноважив Ото співати лемківське «Під облачком…». Зазвичай у фіналі тренер і конкурсант на пару виконують «тренерське» – пісню з репертуару: Скрипки – Пономарьова – …ні, не Вакарчука, бо цей, ціною авторської амбіції (йому вдосталь і стадіонів), схотів довести, що грузин вдасть лемківську пісню не согірше за «лемку» (так лемкиню Христину називали в анонсах «1+1»). Що ж, «довів»… Пісня настільки хороша й «загальнолюдська», що її, кожен з власним ефектом, можуть співати – «від молдаванина до фіна», геть чисто всі… Аби голос, душа, і «щось» між словами та музикою… Адже в пісні не слова чи музика – головне… Як у «Голосі країни» – не «голос» чи «країна»…

Ростислав ЧОПИК,

літературознавець