Що є останньою людською інстанцією, до якої можемо звертатися, коли підводять закони і релігія, не кажучи вже про ідеології, які часто називають патріотизмом?
Думаю, що це порядність. Очевидно, що ми можемо пояснити собі просто значення цього поняття. До багатьох значень, що приходять до голови, я додав би ще одне – людський інстинкт.
Порядність може здаватися чимось нелогічним і непрактичним. Вона підсвідома.
Як люди, ми дивимося на світ крізь призму своїх пояснень. Якщо вони не знаходять підтвердження у реальності, виникає дисонанс, з якого часто народжується страждання.
Є так, що кожне порівняння, кожна «раціональна» думка є будуванням приблизної моделі світу, яка поступово починає заступати нам дійсність. Не варто звикати до конкретної думки – «так є, так було, так має бути!» 
За філософією дзену людина найкраще бачить світ тоді, коли їй не заважають упередження. 
Колись я знав справжнього майстра дзену – пана Броніслава Палися – господаря із села Небещани на Підкарпатті, 1920 року народження. Коли кажу про нього “майстер дзену”, то зовсім не жартую. Адже пан Бронек був господарем. А господар – це роль, це професія, це покликання, це освіта, це життєва філософія.
Коли я з ним познайомився, він частував мене десятками стереотипів, спрощень, схем, які бездоганно пасували до моїх непромовлених очікувань. Я – спостерігач, слухач, антрополог, драматург – виносив від нього цілі скрині оповідей і фактів. Цілий багаж народної історії, рівноцінний тому, що записано у мудрих книжках. Треба зауважити, що пан Бронек був католиком і польським патріотом. І чудово розповідав.
І так впродовж кількох років. Якогось дня пан Бронек несподівано, як казав один жид, «вивернув сорочку на інший бік» і почав розповідати щось таке, що не відповідало ніякому канонові.
Він завів мене у світ подій, які не підходили до жодної із знаних мною історій. Іншість полягала тільки в тому, що цей світ – на відміну від того, історичного – був далі живим. Він жив у людях. Тут і тепер. У всіх. Вік не мав значення.
Це не був світ якоїсь таємниці, табу. Ні. То була особиста дійсність.
Страшна і гарна. Власне тоді я дізнався, що разом з сім’єю впродовж майже двох років від 1946 пан Бронек у пивниці свого дому переховував від польської армії і міліції 19-літнього партизана УПА. Товариша із сусіднього села.
У наших наступних мандрівках разом з паном Бронеком навколишніми селами я дізнався історії багатьох місць і людей. Ми, наприклад, віднайшли могили убитих жидів, спорудили цвинтар, описали історію їхньої трагічної смерті. І це було так трудно, як винаходити чудодійну вакцину. Я також зрозумів, що не можу, не зможу описати все те, про що дізнався. Решта є мовчанням. Адже всіх зобов’язує так звана «нормальність» сьогоднішнього дня. Однак найстрашніше було спостерігати за тим, що сталося в історіях окремих родин і навіть у їхньому теперішньому після того, як ними перейшовся той страхітливий злий дух.
Релігія, віра, костел або церква, патріотизм і народ могли бути всюди, але там, де колись у вирішальний момент забракло особистої порядності, тепер є якийсь ерзац нормальності, постійно тліє якась гнилизна за фасадом покошених газонів, кольорових штукатурок, інтелектуальних дискусій у кольорових газетах. А люди, цілі родини є вимучені якимось незбагненним чином. Їх переповнює доля, родинні трагедії, сварки, сімейні патології, страх, хвороби і інші нещастя. Якийсь фатум.
Тепер, окрім лісу нових будинків, сітки нових доріг, кольорових марок автомобілів я побачив, як повсюди стоїть натовп померлих – самотніх.
Я ж хотів усе знати! То прошу!
У ровах, під лісом, під асфальтом, між домами і навіть під ними. Повно заораних і витіснених. А ми тримаємося переконання, що все нормально. «Наше» перемогло. А наш «Союз нормальності» буде ще кращим. Адже важливим є тільки те, що «нині»! Тут і тепер!
Кілька років тому на книжковій торговиці у Львові я спитав грізного на вигляд українця (козацькі вуса, шапка з бундесверу, голий торс і чорні окуляри), який торгував історичною літературою, про якісь книжки про Андрія Мельника і Тараса Бульбу-Боровця. Після хвилини мовчання він відповів мені басом, що таких книжок не знайде, бо до цих людей погано ставляться в теперішній Україні.
Попросив, однак, щоби я почекав, і щез. Через якийсь час він приніс мені книжку «Армія без держави» Боровця. Книжку я купив. Тим паче, що зауважив, що вона не присутня в офіційному українському обігу.
Я зацікавився постаттю засновника УПА «Поліська Січ» отамана Боровця.
Заінтригувало мене те, що він був каменярем. Чудесне ремесло, яке часто межує з мистецтвом. Мікеланджело також був каменярем, а вже потім скульптором. Людина, яка працює з каменем, правдоподібно бачить все у трьох вимірах. Це важлива здатність, спосіб мислення, спосіб бачення. Однак в тих часах у Східній Галичині, у воєнному божевіллі, до влади прийшов інший герой, а не отаман з ренесансним поглядом на розвиток людства. Тарас Бульба пішов за людським інстинктом, але втопився у морі інших, одновимірних, постатей.
Вражаючим є драматичний відкритий лист, з яким Боровець звернувся в 1943 році до проводу бандерівців. Між іншим там йшлося і про «винищення польської людності», і про наслідки цього.
Він ризикував усім. Кар’єрою, власною безпекою, народним визнанням, своєю родиною.
Що за брак політичного мислення…
Порядність – це не план, задум, ідея. Це людський інстинкт.
Якби існувала медаль «Порядні серед Народів Світу», то я призначив би її Тарасові Боровцю і панові Бронкові.

Богуслав СЛУПЧИНСЬКИЙ,
режисер, драматург, керівник театру „CST” (Цєшин, Польща)