Про сьогоднішніх комуністів

 

Мені іноді здається, що зі свою нелюбов’ю до комуністів ми перебираємо міри, і веде нас не стільки аналіз актуальної ситуації, скільки історична пам’ять і похідний від неї стереотип. Ми остерігаємося і ненавидимо їх за інерцією, за гріхи батьків-попередників, а не через реальну небезпеку, яку вони  начебто собою являють.

От самі подумайте – як з них комуністи? Подивіться на будинки, машини і ситі пики членів правління ЗАТ «Компартія України». Гадаєте, вони у своїй фракції на зарплату сидять? А голосування за найбільш олігархоорієнтований уряд в історії України і за їхні бюджети та інші закони – це на шару? А сидіння в минулому уряді на одні з найбільш хабароємких посад – випадковість?

Загалом, Петя не тільки не Суслов, але й не Брежнєв. Йому чудово живеться при дикому олігархічному клептократичному українському капіталізмі і, я думаю, ніякої іншої долі він собі й не бажав би. Не впевнений навіть, що він хоче до влади, бо сам прекрасно уявляє, наскільки далека смішна більшовицька риторика від реальної економіки, особливо в кризу. 

Найкращим прикладом абсолютної лояльності нинішніх пострадянських комуністів до приватної власності є минуле десятиліття історії Молдови. Тамтешні більшовики на пчатку нульових мали навіть конституційну більшість у парламенті і власного президента. Тобто вони могли змінити конституціюі заборонити приватну власність, скасувати приватизацію і провести націоналізацію – що завгодно, що записане в їхніх програмах і маніфестах. 

І що? А нічого. Єдиним помітним результатом правління КП Молдови став факт, що найбагатшою людиною країни і мультимільйонером став син президента Вороніна. Втім, як ми всі розуміємо, це результат виключно його підприємницького генія.

І навіть у питанні вектора інтеграції колишні ленінці, зробивши зрозумілий і цілком логічний зигзаг, спрямували свій погляд на ту ж таки прогнилу імперіалістичну Європу. Обдурив товариш Путєн їхню надію, що до соціально близьких він продемонструє співчуття і накаже своєму тираспольському сателіту повернутися у визнані міжнародною спільнотою кордони Молдови.

Але ж товариш Путєн, як  належить справжньому спадкоємцю товариша Сталіна, добре розуміє, що різниця між «соціально близькими» і «класовими ворогами» полягає тільки в тому, ого першим розстрілювати. Тому разом з Придністров’ям молдкомуністи отримали дулю. І вирішили, що з Європою дружити перспективніше. 

На жаль, саме в цьому питані я не маю певності, що в симоненківської бригади вистачає якщо не мізків, то власної гідності зробити правильний вибір. Ні, звичайно ж, я не думаю, що вони аж так прагнуть у безпосередню підлеглість Москві. Радше всі байки про відновлення Союзу, як і про соціалізм-комунізм, розповідаються виключно з метою підтримки потьмянілого бренду в немічних від старості мізках своїх прихильників. Та все ж очевидна москвоцентричність, спроба заштовхати країну в МС чи ОДКБ, поставити в залежність від шовіністичної імперії і протиставити цивілізованому світу поки що не дозволяють ставитися до комуністів як до нешкідливих міських дурників.

А тому на разі продовжуємо політику «нульової толерантності» або, як казали в моєму дитинстві – «де побачу, там і накОпаю».

Карл ВОЛОХ, підприємець, блогер

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!