Колега, який зайнявся садівництвом у більших від середніх масштабах, розповів про серйозну інтелектуальну проблему, яка захована у сучасному садівництві. Отже, є досить дорогі сортові, спеціально виплекані саджанці, котрі дають перший великий урожай через вісім років. І є дешевші саджанці, не настільки расові, але вони родять аж через дванадцять років.
Далі. Сортові деревця, окрім фори у чотири роки, яка обертається сотнями кілограмів дорогої продукції, яку можна реалізувати скорше і дорожче, живуть кількадесят років. До того ж вони вразливіші. Тобто вже у тому, що вони сортові, благородні, закладене ще й те, що вони потребують особливої опіки, не витримують екстрімів, їхнє лікування спеціалізоване настільки, наскільки спеціальними є їхні хвороби і слабості.
У простацьких дерев свої переваги. По-перше, вони не так хворіють, з ними майже нема мороки, по-друге, живуть і родять вдвічі довше – понад сто років.
Але їхні плоди не так гарно виглядають, трішки менше коштують і, як уже казалося, з’являються на чотири роки пізніше – на дванадцятому році відтепер супроти восьмого року у породистих.
Питання полягає у тому, чим краще засадити кілька гектарів майбутнього саду. І ще. Про що краще дбати – про чотири роки фори десь тепер, незадовго, чи про додаткових шістдесят років життя плодових дерев через шістдесят років.
Треба зробити вибір. Вибір, який принаймні здавався б раціональним. Важливою умовою є ще й те, що у такому випадку не можна скористатися улюбленим рішенням – трохи того, трохи іншого, бо власне ці сорти несумісні: опинившись поруч, вони деградують одне одного.
Власне у цьому місці (оповіді, а не садівничої практики) починається та велика інтелектуальна драма, яку можна назвати роздумами про порожнечу. Оскільки теперішнім людям, які насправді у переважній більшості керуються ще стереотипами раціоналізму і позитивізму дев’ятнадцятого століття, для відповідального рішення конче потрібні хоч якісь факти і аргументи. Без аргументів жодна думка не видається серйозною. Хоча серйозність думки полягає не у лабораторній аргументації, а у чуді з’яви думки і проживання з нею, проживанні її. Люди, які проживають протилежні за аргументацією думки, більше подібні одне на одного, ніж ті, які проживають хоч якусь думку, і ті, яким думок взагалі не потрібно. А з аргументами і фактами дуже скоро починаються непонятки. Як з тими саджанцями, скажімо. Або ще тисячами причин роздумів про пустку. Пусткою у цьому випадку є безконечне нагромадження аргументів з обох сторін ваги, які не тільки не приводять до оправданого ясного рішення, але й не можуть вивести ваги із стану безнадійної рівноваги.
Давні люди, які були набагато розумніші від теперішніх, користувалися в таких випадках жеребом. Теперішні люди, вже не такі розумні, але обізнаніші, знаючи щось про існування Божого задуму, мали би покладатися на емпатію – співпереживання, розуміння і сприйняття іншого таким, яким він є.
Це стосується і саджанців, і думок, які не можуть мати переконливої раціональної аргументації, які перетворюють поле роздумів у порожнечу.
Хоч думки можуть виникати дуже файні. Наприклад, про те, що Сталін, запровадивши сталінізм, врятував усіх радянських від воєнного комунізму, за який боролися його опоненти. Чи про те, що українські галичани були би зовсім іншими, якби свого часу поляки, окупувавши Західну Україну, не захистили б її від радянської Росії. Або: що євреї мали би бути вдячними УПА, яка дала шанс на спротив хоч комусь із них. Чи ще файніша – юж ми так не буде, як ми било перше.