Театральний провінціалізм, або чого хоче сучасний глядач

Не так вже й давно Віктор Гюго писав : «Є два способи живо зацікавити публіку в театрі: за допомогою великого або правдивого. Велике захоплює маси, правдиве підкуповує окремих осіб». Останній спосіб, щоправда, все рідше використовує сучасний театр. Натомість, нам пропонують любовні сльозливі драми, схожі одна на одну, як краплини роси, сімейно-побутові трагедії, безтурботні студентські комедії та наївно-філософські історії  з так званим «хепіендом».

Чи вже настільки примітивним став сучасний глядач, чи ми просто живемо в такий застійний час, коли нічого історично важливого не відбувається?  Війна позаду, їсти є що, ніяких тобі  революційних потрясінь чи соціальних перетворень. Спокій…

Проте ця тиша стабільності не може не вносити певного занепокоєння.

За останні декілька років не пригадую жодної театральної постановки, в якій хоча б найменшої мірою висвітлювались гострі проблеми, що турбують маси. Чи їх так старанно намагаються приховати, щоб не травмувати й без того розхитану психіку людей, а може це якась таємна домовленість «вищих» світу цього не торкатись злободенних тем? Мовляв, для чого чіпати наболіле?

Можливо «велике» й справді захоплює маси, але не пробуджує їх. Великий Будитель та Каменяр І. Франко здається таким далеким та забутим зі своїми «Перехресними стежками», що не кожен здатний згадати цей, без сумніву, видатний твір та міріади інших шедеврів світової класики. Здається,  маси настільки захопились іншими «великими» та драматично-сентиментальними сценками, що потонули у власному вигаданому солодкому сновидінні і прокинуться від цього ще дуже не скоро.

Прем’єра за прем’єрою. Справжній тобі Стаханівський рух, лише в театрі. Вже стало доброю традицією щоразу бачити  в партері  завжди чепурних та привітних чиновників різних рангів: голів ОДА, мерію, ректорів, журналістів, викладачів, одним словом ‒ місцеву «інтелігенцію». Всі вони зручно вміщуються у крісла в очікуванні ще однієї наповненої змістом історії, в кінці якої піднімаються куліси, на поклін виходять улюблені актори і весь зал в єдиному дружньому відпрацьованому пориві рукоплескає чудовій грі та, звичайно ж, задумці режисера та його вмінню так майстерно і точно передати авторську ідею. І байдуже, що більша половина людей у залі не встигла або навіть не захотіла за своє коротке та повне невідкладних справ життя прочитати оригінал твору за яким, власне, й інтерпретована вистава, що в принципі відіграє важливу роль у здатності справедливо оцінити театральну постановку. Але для чого засмічувати свою милу голівку подібними дрібницями. Виставу переглянули,  певну дозу естетизму прийняли ‒ свій культурний обов’язок виконано.

А тій маленькій купці глядачів, які і твір читали, і виставу здатні тверезо оцінити, і, можливо, навіть критично відгукнутись про окремі сцени залишається оглушуватись оплесками та чекати того «правдивого», про яке згадував майже 200 років тому французький класик…

Вдумливий театрал, переглянувши репертуар, неодмінно зверне увагу на ту особливість, що тематика більшості вистав дещо завужена.  Ось, для прикладу, сімейно-побутовий триптих від Марії Матіос: «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки». Така послідовність дещо протиприродна, бо переважно йдуть від гіршого до кращого, і гадаю, багато хто погодиться, що перша вистава поглинає собою дві наступні. Ні величність назви «Нація», ні масивність та неординарність декорацій у «Майже ніколи не навпаки», не можуть погасити спогаду про приголомшливий успіх скромної за назвою та декораціями, проте сильної за своїм психологізмом «Солодкої Дарусі», слава про яку ширилась швидкими темпами по Україні і дійшла навіть за океан. А що як вона й мала стати другим «станіславським феноменом» після Андруховича? Хто знає…

Комедії для молоді, або ж просто для тих, кого інакше не «затягнеш» в театр – «Таксист», «Таксист 2», «Тітонька Чарлі», «Опера Мафіозо», «Театр», і дуже символічним було б продовжити цей список виставою «Обережно – театр», але вона на жаль чи на щастя вже не йде.

Романтизм та сентиментальність, як невідємні складові театрального мистецтва, пронизують вистави «Ромео і Джульєтта», «Наталка Полтавка».

Вирізняється за соціальною гостротою хіба що вистава «Заробітчанки», інсценізована за новелами журналістки Надії Семенкович. Але якось язик не повертається назвати цей твір зразком соціальної прози, занадто слабкий та недосконалий його художній первень, а листи дітей матерям бентежать своєю недитячою мудрістю та сентиментальним пафосом.

Екзистенційно-оптимістична драма з натяком на філософію та марнотратність буття «Готель двох світів», незважаючи на відсутність викривального підтексту, але присутність віри в постійне оновлення життя змогла вселити іскру надії в серця прихильників Мельпомени, яка в майбутньому, дасть Бог, загорить яскравим життєтворчим полум’ям. А наразі ми маємо багато сміху, частково розбавленого слізьми та істериками.

Як це не сумно, але рамки провінціалізму, які були розірвані реформатором українського театру Лесем Курбасом у першій половині 20 століття з новою силою сковують сцену. Яскравим свідченням чого є новинка наступного сезону, вистава «У неділю рано зілля копала» за однойменною повістю Ольги Кобилянської, проблематика якої  не сягає  глибше нещасливого кохання. І абсолютним контрастом до неї та більшості діючих театральних постановок є ще одна премєра «Три сестри». Як відомо, Антон Павлович Чехов вирізняється специфічною манерою написання: в його п’єсах практично відсутня фабула, а замінником їй виступають численні монологи та діалоги, як виразники вищої духовності позитивних героїв п’єси.

«Три сестри» ‒ це не перша чеховська постановка, якою прагнуть підкорити норовливу та розбещену комедіями івано-франківську публіку. Колись право на життя виборювала постановка «Іванов» за однойменною драмою російського класика. Але вистава не прижилась в театрі Франка. І було це за радянських часів, коли совок ще пломенів у душах пролетаріату тремтливим вогником. Тож не дивно чому сьогодні половина глядачів покидає зал після першої дії. Ну і хто б тут не заплакав?

Виховувати смаки нинішньої аудиторії стає все важче. Якісна театральна постановка потребує не лише хорошої гри, а насамперед ‒ уміння синтезувати та переосмислювати європейську літературну традицію з українською, не боятись порушувати болючі питання сучасності, розкривати не тільки психологічну, а й соціальну природу конфлікту. Дотримуючись цих та інших вимог, а також голосу власної совісті можна не тільки підняти престиж та довіру до театру, але й здійснити справжнє культурне відродження, яке в минулому столітті змогло лише розправити крила, але так і не піднятись над землею.

 

Наталія ГУРАК

 

 

 

One thought on “Театральний провінціалізм, або чого хоче сучасний глядач

  1. «Театральний провінціалізм або чого хоче сучасний глядач»

    Перш за все хотілося б подякувати автору за таку критичну та правдиву статтю. Нажаль, сучасна публіцистика нечасто радує нас об’єктивністю та незаангажованістю. Вона як і театр потребує поштовху вперед та оновлення. І хто, як не молоді талановиті журналісти, такі як автор даної статті можуть цим займатися.
     Як набридли одноманітні статті газетярів в яких безперервно товчуть воду в ступі…, та редактори що наповнюють сторінки своїх газет «політичним лайном», яке вже і так давно всім остогидло.

    Преса настільки звикла до завдань – донести читачу думку простою народною мовою, що за цією простотою не криється ні одної мудрої і по-справжньому цінної думки.

    Що вже й казати про газетні видання територіального значення, які готові писати все що завгодно, тільки б не образити місцевих чиновників та владну верхівку, те саме можна сказати і про телебачення.

     

    А що ж стосується «Театрального провінціалізму або чого хоче сучасний глядач», то тут немає чого коментувати, оскільки стаття говорить сама за себе. Хочеться просто встати і зааплодувати, але не у «дружньому відпрацьованому пориві», як це роблять у театрі, а просто так, від себе, як від вдумливого читача. Оскільки ця стаття одна з небагатьох за дуже довгий час, яка справді заслуговує на увагу і яка повинна бути прочитана кожним небайдужим жителем нашого краю. І хоча в ній наведено приклад  театру нашої області, її зміст сягає далеко за межі Івано-Франківщини чи взагалі Західної України. Зате як приємно, що реальна проблема сучасного театрального мистецтва була висвітлена саме нашою землячкою.
    Тому б дуже хотілося, щоб ця стаття не просто загубилася в безмежному просторі інтернету, або вичікувала бути прочитаною одним чи двома читачами десь на сторінках незліченних інтернет блогів та колонок, а знайшла спосіб потрапити до рук людей, яким дана проблематика стане близькою та зрозумілою. Оскільки, як вже наголошувала автор статті, наше суспільство справді потребує «справжнього культурного відродження» і хочеться вірити, що саме «Театральний провінціалізм, або чого хоче сучасний глядач» стане першим кроком на шляху до нього.

     

Comments are closed.