Минулої суботи Івано-Франківський ляльковий театр імені Марійки Підгірянки відкрив свій черговий, уже 69-ий, сезон виставою “Бука”. І вкотре довів, що колектив – як завжди, на рівні.

Франківський театр ляльок є одним з найкращих лялькових театрів в Україні, доказом цього є численні нагородження на різних міжнародних фестивалях. Ось уже 10 років головним режисером театру є відомий театральний педагог, перекладач Володимир Підцерковний. До всього, пан Володимир – автор низки інсценізацій та адаптацій літературних творів для театру ляльок, перекладач драматургічних творів із російської, білоруської, польської мов.

«Галицький кореспондент» розмовляв з головним режисером про труднощі, радощі і тривоги театру.

– Минулої суботи стартував новий театральний сезон. Який настрій в колективу і  головного режисера?

Весь творчий склад повернувся з відпустки, дякувати Богові, у доброму здоров’ї. Ми відпочили, погуляли аж на двох театральних весіллях і, повернувшись до праці, одразу взялися до роботи. На виїзних майданчиках працює вистава Світлани Януш “Мрії здійснюються”, на стаціонарі показуємо виставу Дмитра Нуянзіна “Принцеса Стрибунка”, кожної суботи й неділі, як завжди, за місячним планом. А ще готуємося взяти участь у театральному фестивалі «Коломийські представлення», де 18 вересня покажемо виставу для дорослих «Цахес». Крім того, готується до постановки вистава «Котигорошко», яку ставлять Ярослав Грушецький та Каріна Чепурна – обоє із Черкас. Паралельно цехи театру запускають в роботу чергову «дорослу» виставу за п’єсою бельгійського драматурга Мішеля де Гельдерода «Витівка Великого Мертвіарха», яку ми створюємо разом із Каріною Чепурною. Ця вистава має вийти навесні наступного року. Кошти на постановку, як і на виставу «Цахес», знову надав Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України». І традиційно у грудні-січні – новорічні вистави для дітей. Так, якщо коротко, виглядатиме перша половина нашого 69-го театрального сезону.

– Для франківського лялькового театру вже стало доброю традицією давати вистави для дорослих. Бачу, вона зберігається і в цьому сезоні. А як би ти описав вашого дорослого глядача, хто він?

Цей напрямок нами тільки-тільки «промацується», але з того, що вже відбулося, починаючи з вистав Василя Друка «Над прірвою в житі», Дмитра Нуянзіна «Егле – Королева Вужів» та «Скрипаль на даху», а далі й мого вищезгаданого «Цахеса», вимальовується, поки що не зовсім чітко, такий портрет: інтелігенція (педагоги, медики, службовці), молодь (студенти, старшокласники). Тут театру є над чим працювати, бо, на мою думку, дирекція театру й служба прокату вистав за багаторічною звичкою «хапають вершки», зосередившись головним чином на дитсадках і молодших школярах, вкорінюючи тим самим усталений стереотип, що театр ляльок – театр суто для дітей, а глядач же дорослий потребує більших зусиль театру для його залучення. Тут потрібен особливий театральний менеджмент, маркетинг, реклама тощо. Відверто, ми тут кульгаємо на всі чотири лапи. Під лежачий камінь вода, як відомо, не тече.

– Стосовно менеджменту, цікаво, у вашій сфері існує система, коли промоутерські агентства беруть на контракт творчі колективи? Як ваш театр промотує себе не тільки в місті, а в Україні чи світі? І взагалі, наскільки явище театру ляльок в Україні розвинуте на сьогоднішній день?

Почнемо з того, що театр будь-якого виду не є явищем масової культури. Соціологи кажуть що стійкими театралами, чи, якщо хочеш, театроманами є лише близько 10% серед усього загалу людської популяції. Сюди входять любителі драматичного, оперного, балетного, пластичного і, звісно, театру ляльок. Театр ляльок не лише в Україні, але й у світі – доволі замкнута в собі система, але всередині цієї системи ми доволі дружні й обізнані про те, що в кого діється. Цьому сприяють безліч фестивалів, що проходять у світі, починаючи від величезних театральних форумів під егідою УНІМА  (фр. Union Internationale de la Marionnette), Міжнародної Спілки діячів театру ляльок, яка об’єднує лялькарів більше 60 країн світу, в тому числі й українських, і закінчуючи українськими національними й міжнародними фестивалями. В Україні проходять, точно не скажу, але більше десяти фестивалів театрів ляльок, серед них і наш Міжнародний фестиваль національної класики на сцені театру ляльок «Обереги», наступна зустріч лялькарів на якому, сподіваємося, відбудеться восени 2014 року на честь 70-річчя нашого театру. Лялькове співтовариство, як і світ, зрештою, відкрите для обміну й взаємозбагачення, було би бажання й гроші подорожувати й показувати себе. Як на мене, то, головним чином, було би бажання – тоді й гроші знайдуться, навіть у нас в Україні, попри всілякі там «кризи-мармизи»… Що ж до рівня українського театру ляльок на світовому тлі, то ми маємо своє виразне обличчя й своїх відомих і визнаних не лише в Україні майстрів: Сергія Брижаня й Михайла Ніколаєва з Хмельницького, згаданих вище Ярослава Грушецького й Каріну Чепурну з Черкас, Миколу Данька з Києва, Олександра Куцика, що працює у Львові й Ужгороді, Оксану Дмитрієву і Наталію Денисову з Харкова… Нам би тільки матеріально-технічне оснащення, таке, яке мають театри сусідньої Польщі…

– Не хочуть багатії і влада допомагати? Це пов’язано з культурним рівнем?

Думаю, що так. Культурі навчити не можна. Культура – це гени, виховання й праця. Своєрідна селекція, якщо хочеш.

– Попереду ще одна прем’єра у жовтні – вистава «Зоряний Хлопчик»,  сценарій, постановка і режисура твої, чим ти керувався, вибираючи цю п’єсу для постановки?

Що ж до цієї вистави, то варто сказати, що інсценізувати твір Оскара Уайльда – це наша із Миколою Даньком давня задумка, ще відтоді, як він працював у нас. Отже, з одного боку, це, так би мовити, давній творчий борг, а з іншого – привід поговорити з глядачем (вистава адресована людям віком від 10-12 років та для сімейного перегляду) про важливу річ у житті кожного – борг перед своїми батьками, головним чином, перед матір’ю. Як на мене, зараз це актуально для нашого соціуму у зв’язку з тим, що багато наших дітей, виростаючи з відомих причин у вимушеній розлуці з батьками, а частіше з мамою, стаючи підлітками, сприймають «закордонну» маму як, даруй, кредитну картку. Тема болюча…

– За реакціями глядача також, певно, можна відстежувати якісь зміни в суспільній свідомості. Що, на твою думку, змінилося в українцях за, наприклад, останнє десятиліття?

Можна… Десять років тому немислимо було після вистави знайти в залі порожні пляшки від пива й торбинки від чіпсів. Це на виставах, де серед публіки більшість підлітків. А от малеча – така ж, як і тридцять років тому. Проглядається тенденція в соціумі?.. Ото ж бо.

– «Витівка Великого Мертвіарха» робиться за сприяння фонду Ахметова. В творчому середовищі точаться суперечки, чи можна брати гроші українським митцям від донецьких олігархів, яких вважають антиукраїнськими. При цьому я знаю багато  українських мистецьких проектів європейського рівня, які підтримує фонд Ахметова чи того ж Пінчука. Як ти даєш раду з цим протиріччям?

Я думаю, що грубезні гроші, якими володіють наші скоробагатьки, зокрема й названі тобою, є грішми нашими, українськими, створеними нашим українським людом, навіть попри те, що гроші – категорія не національна, а економічна. Тому, коли вони витрачаються на мистецькі проекти в Україні, хоча й дуже скромно, як на мою думку, то це вказує на хорошу тенденцію. Врешті-решт, рано чи пізно за Ахметовим, Пінчуком підуть інші, більше того, тоді митці зможуть обирати за своїми духовними критеріями, у кого брати гроші, а в кого ні. Хочу лише зауважити, що програма грантів Фонду Ріната Ахметова окремо передбачає, окрім інших, чисто театральний напрямок. Щодо себе особисто, то скажу відверто, що мої проекти за відсутності цієї підтримки світу би не побачили, а заразом і низка талановитих молодих артистів нашого театру не мала б ніколи в своєму активі ролей такого репертуару. Окрім того, грантодавець жодним чином не втручається в ідеологію постановок – головним критерієм є намагання театру сказати щось нове, сучасне за духом постановки.

– Насамкінець, є така штука, яка чомусь найбільше спостерігається саме в театральних колективах – коли колектив існує як сім’я, з усіма позитивними якостями (любов’ю, мотивацією одного організму, ентузіазмом, який до грошей не має відношення, тобто певним ідеалізмом) і негативними (інтриганством, скандалами, істериками). Ця емоційність, яка до професійності мало має спільного, заважає чи допомагає режисеру-батькові цього божевільного сімейства?

Знаєш, як називається в театрі день, коли всі повертаються з відпустки, емоційно вітаються, обнімаються, цілуються?.. Іудиним днем. Жартома, звісно, але у кожному жарті, як відомо… В театрі ж, як і в будь-якому колективі, де професійна доля й успіх кожного залежить від партнерського оточення й підтримки, не може бути безхмарного й незмінно тепло-затишного існування. На сцені мають вирувати захмарні пристрасті, інакше глядач до театру не піде. Хорошим артистом може бути тільки людина, яка здатна на такі високі пристрасті. А знаєш, чого не можна зіграти на сцені, коли в тобі цього немає?.. Інтелігентності й розуму. От поєднай ці дві сентенції – змоделюєш атмосферу в театральному колективі. На цьому стоїть театральна етика. Для хорошого артиста головне – мати роль, виходити на сцену, для слабенького – мати головну роль і щоб всі довкола грали короля. Моє завдання як головного режисера – створити трупу, котру складають якомога кращі, талановиті артисти. От коли більшість трупи складають саме такі артисти, то все інше, навіть істерики, йде на користь загальній справі.

 

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ