Я втік з полону

  • Я підходжу до ненависних металевих дверей, за якими охоронці з автоматами, а далі, через коридор і сходи, – Донецьк Щось мене підштовхує їх відчинити, але тисне страх, руки тремтять, ноги підкошуються… Ще крок, ще один рух, затамувавши подих, навшпиньки, як кіт, торкаюся до дверей, і скрип гучністю в мільйони децибел сполохує не лише мій мозок, який починає вириватися з голови імпульсами в такт із серцебиттям, а й полонених, які сплять на голих металевих полицях. Лунає постріл, який повертає мене в реальність…

    «Знову цей сон… Знову я не зміг, вкотре мені не вдалося… Але ж фізично я не в полоні, я в полоні лише думками. Чому я знову туди повертаюся?» –намагаюся зрозуміти я, пожираючи нікотиновий дим на світанку.

    Я давно повернувся з полону терористів, але думками залишився в ньому назавжди. Напевно. Три-чотири рази на тиждень уві сні я втікав із полону, і щоразу не доводив справу до кінця. Закінчувалося все приблизно однаково: або ж перепоною ставали двері чи стіни, або мене вбивали, та найчастіше мене зупиняв якийсь страх.

    Зимовий сонячний день, мене та інших полонених везуть на роботи. Російський «Урал» реве під нами, долаючи ями та вирви від вибухів під своїми гумовими ногами. Нас близько десятка, а ворогів лиш троє. Той, що за кермом, і двоє в кузові, озброєні й пильні, весь час дивляться на нас, тримаючи палець на гачку. До волі подати рукою, ось вона – за бортом, сонячна і яскрава, тепла і рідна, хочеться розчинитися в ній… Підскочити та махом задушити ворога – і буде воля. Але страх не дозволяє… Це ж сон, розумію я уві сні. Вперед, не бійся, вбивай і тікай, адже це сон! Але страх укотре перемагає.

    Я прокидаюся знову вдома, і знову всотую в себе світанковий нікотин: «Ну як так, ну чому ти не був рішучим?» Вже більше року я налаштовуюсь на те, що це лиш сон, треба усвідомити це, зробити крок і – свобода.

    Коли більше року сниться втеча, нереалізована втеча, психологічно важко. Постійно думаєш про це, погіршується здоров’я, здають нерви, потроху «їде дах». Як відкинути це? Жити з цим я не хочу. Я вкотре змушую себе, втікаючи з полону, не зважати ні на що і бути рішучим.

  • Я стою і дивлюся на сепаратиста, намагаюся зрозуміти напрямок його  погляду, прочитати думки. «Це сон», – подумки кажу собі та йду вперед. Йду і не маю бажання подивитись на охоронця, що лишився позаду, не відчуваю його погляду, не відчуваю небезпеки від його зброї. «Вперед! Це сон», – шепочу собі й відчиняю двері. Коридор, сходи… «А раптом когось  зустріну?» – лізе думка в голову. «Вперед! Це сон!» – знову нагадую собі. Надворі вже темніє, терористи пересуваються по території, чи то не помічаючи мене, чи то я невидимий. Ватні ноги повільно несуть мене до цегляного паркану, прикрашеного колючим дротом. Щосекунди уявляю, як вже вилетіла куля, що прямує до мене. «Вперед! Це сон», – вкотре народжується думка, що продовжує нести мене до волі. Назустріч йде сепар і зрозумілими жестами дає мені знати, що ворота відкриті і що він не помічатиме мене.  Мить – і я на волі.

    Чим скінчився цей сон, я не пам’ятаю, та й не згадав би, якби не товариш. Укотре зустрівшись із Петром, ми говорили про різне: про буденність, про війну і про полон… «Часто сниться полон?» – запитав він. «Дуже часто», – почав відповідати я і одразу змовк. Я лиш тепер усвідомив, що після того сну, де я втік з полону, він мені більше не снився. «Більше місяця мені не сниться полон, який у снах терзав мене понад два роки», – почав я розуміти. Я вільний, нарешті я не лише фізично на волі, а й морально. Я втік з полону.

    Станіслав ПАПЛІНСЬКИЙ

    Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!