«Як вкрасти мільйон»

Режисер: Вільям Уайлер

США, 1966 рік

Париж, 1960-ті. Художник-аматор Шарль Бонні штампує підробки картин знаменитих художників і збуває їх на аукціонах. Не спійманий – не злодій, і в якийсь момент Бонні з легкістю погоджується видати сімейну реліквію, статуетку Венери роботи власного батька, за роботу Бенвенуто Челліні і виставити її в музеї. Але для цього потрібно застрахувати Венеру, а це автоматично означає експертизу. Паралельно на статуетку полює ексцентричний мільйонер, а в дім до художника залазить злодій – молодий, красивий, розумний і елегантний. Юна дочка ранить його пістолетним пострілом – і тут же шкодує про це.

– Тату, я піймала грабіжника.

– Але ти встигла його розгледіти?

– Було темно, хоч в око стрель. І ось він стоїть – стрункий, блакитноокий, досить цікавий.

– Але ти не викликала поліцію?

– Звичайно, ні, тату.

– Це добре, а де грабіжник?

– Я відвезла його додому.

Так закручується туга пружина сюжету однієї з найкращих авантюрних комедій 60-х, яку варто дивитися не заради іскрометної режисури (хоча до моменту постановки у Вільяма Уайлера вже було три “Оскари”), а, перш за все, заради прекрасного дуету Пітера О’Тула в ролі того самого грабіжника і Одрі Хепберн в ролі дочки майстра підробок. Його розум, винахідливість і закоханість, її ніжність, безпосередність і рішучість будуть спрямовані на те, щоб викрасти з музею статуетку, яка ретельно охороняється, рятуючи тим самим бідолаху Бонні. І навіть хепіенд виглядає прикрою подією: неможливо припинити насолоджуватися цією дуеллю характерів, цим обміном поглядами, цим неймовірним тандемом.

Дивна річ: і Уайлер знімав не аж такі шедеври, і фільм був задуманий як мила, витончена, хоч і дорога, але всього лише віньєтка. А фільму в цьому році п’ятдесят два роки, і ніхто не посміє сказати, ніби він застарів. До таких картин може бути застосоване слівце «вінтаж», яке визначає вік і одночасно служить гарантією високої якості.

І від того, як сухорлявий, до різі в очах елегантний О’Тул буквально купається у власній ролі, немов відпочиваючи від недавнього «Лоуренса Аравійського», а Хепберн, навпаки, майже патологічно серйозна в прагненні врятувати батька своєї героїні, теплішає на серці, сміх же, особливо у сцені, де парочка ховається під сходами, може виявитися нестримним. Все це – і ще, звичайно, любов, яку Пітер і Одрі не грають, здається, а переживають, – і робить «Як вкрасти мільйон» фільмом на всі часи.

ФЕЛІНСЬКИЙ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!