Як я від війни сховався, або Шланг російського виробництва

– Шановний! Ви будете брати? – мої роздуми обірвав голос жіночки років 45.

Стоячи біля полиці із запчастинами до пральної машинки, я загородив місце, де висіли шланги. Привітний консультант мене ще відразу попередив, що інші шланги розібрали, залишилися тільки російські. Я чітко для себе вирішив не брати, адже тоді навіщо і за що я воював, заради чого терпів полон… Я стояв і думав, чому, коли в країні війна, в нас і далі співпрацюють з окупантом, адже ми тупо платимо агресору.

– Я…

Не встиг я договорити, як та жіночка нахабно підсунулась до полиці, штовхнувши мене своєю масою кілограмів близько 90.

Взявши в іншому відділі чайник, я стояв крайній у черзі на касі. Вже майже забувши про нахабність жіночки, я знову її зустрів, вона зайняла чергу за мною.

Попереду був лише один покупець, але в нього щось із кодом товару було не так, тому чекали, поки хтось із працівників пішов уточнювати код. Жіночка почала щось бубніти, грубо висловлюватись на адресу працівників, замовкала, а потім знову починала ображати.

Коли вже все зрушило з місця і прийшла моя черга, жінка попросила пропустити її вперед, бо вона дуже сильно поспішає.

– Все спешат, и я спешу, – збрехав я, навмисно розмовляючи російською мовою, згадавши її нахабність ще від самого початку.

– Із-за таких, як ти, ми бідно живемо, бо війна, а ти розмовляєш мовою окупанта, – пішла в наступ ця істота жіночої статі…

Я мовчав, більше не казав ні слова. Я дивився на неї як на хвору людину.

– Іди державу захищай, а не ховайся. А ні – то їдь у свою Росію, попереселялися тут… – продовжувала жіночка, тримаючи в руках шланг російського виробництва.

 

Раніше ми писали, що Івано-франківський воїн АТО, кіборг Станіслав Паплінський пережив геєну війни, пробувши у полоні терористів 197 днів.