Яким насправді був гетьман Виговський

Однією з найвидатніших перемог українського війська була  Конотопська битва 8 липня 1659 року, коли козаки під проводом гетьмана Івана Виговського вщент розгромили 100-тисячну  московську армію. Ясна річ, в радянських підручниках історії про неї не згадували. Самого ж гетьмана Виговського обзивали зрадником, польським, шведським і татарським запроданцем.

Сучасні дослідники знаходять не відомі досі матеріали про гетьмана Івана Виговського, збагачуючи наші знання про одного з найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків, який загинув як герой – у боротьбі за незалежну Україну.

Гетьман Іван Виговський

Молоді роки майбутнього гетьмана

Іван Виговський походив із стародавнього роду дрібної української православної шляхти Лучичів-Виговських, котрий осів у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Його батько Остап служив у Київського митрополита Петра Могили, обіймав посаду намісника київського замку, вступив до Київського братства. Згодом він придбав містечко Гоголів на Полтавщині, де 1608 року (існує ще інша дата – 1610 р.) народився син Іван – майбутній гетьман України. Його мама Олена Ласко була шляхтянкою. Разом з Іваном в сім’ї виростали його брати Василь, Данило, Константин, Федір та сестра Тетяна, яка згодом вийшла заміж за Павла Тетерю-Моржковського. Виговський мав також двоюрідних братів Івана та Юрія, дядька Василя, племінника Іллю…

Відомим є також той факт, що його батько Остап Виговський підтримував тісні зв’язки з Адамом Киселем. Джерела вказують: саме А. Кисіль був одним з ініціаторів боротьби проти дискримінації православної церкви в Речі Посполитій. Спираючись на це, можемо стверджувати, що Івана Виговського з дитинства виховували саме в дусі українства.

Іван навчався у Києво-Могилянському (Києво-Братському) колегіумі, чудово володів, окрім рідної української,  церковнослов’янською, польською та латинською мовами, непогано знав російську, до того ж був прекрасним каліграфом. Це дозволяло йому в майбутньому на рівні спілкуватися з правителями інших країн та уміло вести дипломатичні переговори. Саме Виговський, як фахівець і найближчий соратник гетьмана Богдана Хмельницького, вів переговори з представниками Трансильванії, Речі Посполитої, Московського царства, Швеції, Кримського ханства тощо.

На початку 1630-х років Виговський одружився з панною Яблонською. У 1656-му вона померла, залишивши Іванові дочку Мар’яну. Друга і остання жінка гетьмана – Олена Стеткевич – походила з роду православного шляхтича, новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича (з давніх литовських та руських династій), який мав маєтки в Білорусі. Від цього шлюбу в сім’ї Виговських народився син Остап (Остафій).

Печатка Івана Виговського

З новими впливовими родичами Іван Виговський налагодив найтепліші стосунки. Хоча спочатку вони вважали, що для шляхетної панянки простий козак – не найкраща пара. Говорили, що Іван просто викрав Олену під час одного з походів, після чого вони одружилися в Києві без батьківського дозволу. Але, мабуть, велике кохання між ними та амбітність Виговського таки впевнили родичів Олени, що шлюб закоханих має сенс. Після обрання Івана великим гетьманом подружжя прибуло до Суботова на Черкащині, де Олена почала впроваджувати свої «аристократичні» порядки, що не завжди подобалося козацькій старшині. Саме вона заборонила п’яні бенкети, що були такі популярні за часів Хмельницького. Козаки були невдоволені «панською» поведінкою гетьманівни, але терпіли.

Від писаря – до гетьмана

З 1630 до початку 1640 року Іван Виговський служив правником у гродському, а згодом земському суді, був членом братства, брав участь у роботі сеймику шляхти в Луцьку. У 1635 році був призначений намісником Луцького староства. Ще через три роки Виговський став писарем при Яцеку Шемберку, комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким, поставленому урядом над козаками після повстання 1637-1638 років. Така чиновницька школа та організаторські здібності допомогли Виговському у створенні Генеральної військової канцелярії (міністерство зовнішніх і внутрішніх справ Гетьманщини) та реорганізації козацької розвідки й контррозвідки.

Свою військову кар’єру Іван Виговський розпочав у кварцяному війську (наймане військо у Речі Посполитій XVI-XVIII ст.) товаришем, тобто рядовим шляхтичем – одним із професійних вояків, які становили кістяк тогочасної армії. У другій половині 1640-х років І. Виговський служив ротмістром під проводом полковника Єжі Голуба та в часи короля Владислава ІV відзначився у відбитті турецько-татарсько-ногайської агресії.

Автограф І. Виговського. 20 вересня 1658 р.

Під час битви під Жовтими Водами (1648 р.) ротмістр Виговський перебував у польському таборі і потрапив у полон до татар. З неволі його викупив гетьман Богдан Хмельницький і настановив працювати його особистим писарем. 1650 року Виговський отримав посаду військового генерального писаря, а згодом сформував і очолив козацький уряд – Генеральну військову канцелярію при гетьмані Хмельницькому.

Навесні 1656 року гетьман України Богдан Хмельницький захворів… Відчуваючи близьку смерть, він скликав раду козацьких старшин і сказав:

– Я вже старий і хворий, довго не зможу гетьманувати, тому виберіть собі нового гетьмана.

Козаки аж заплакали із жалю й сказали:

– Не знаємо, батьку, кого вибрати гетьманом. Порадь нам, просимо!

– Є між нами писар Іван Виговський. Він десять років пробув зо мною, всі звичаї козацькі знає. Або є між вами славні полковники – виберіть з-поміж них одного гетьманом України.

Але старшини поклонилися тричі перед гетьманом і сказали:

– Не хочемо ми нікого з полковників, ми бажаємо на гетьмана сина твого, Юрася Хмельниченка молодого!..

Одного тільки славного прізвища великого Богдана було досить, щоб увійти в історію і його дітям.

27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 року Божого гетьман України Богдан Хмельницький помер від крововиливу в мозок.

Гетьманство Івана Виговського

З усіх наступників гетьмана Богдана Хмельницького генеральний писар Іван Виговський найбільше виділявся інтелектом, освітою, військовим талантом і дипломатичністю. Саме його хотів бачити консультантом Б. Хмельницький при своєму 16-річному синові Юркові. На випадок війни прийняти булаву і бунчук з рук молодого гетьмана мав генеральний писар І. Виговський, а після повернення з походу – знов йому віддати гетьманські регалії та повноваження.

Після смерті Богдана Хмельницького відбулися дві козацькі ради: у Чигирині та в Корсуні. В результаті гетьманом став Іван Виговський. Чому так сталося?

4 вересня 1657 року в Чигирині (у дворі Богдана Хмельницького) відбулася старшинська рада, де гетьманом «на час навчання і досягнення повноліття Юрієм» було обрано Івана Виговського. Слід пам’ятати, що перехід булави до І. Виговського припав на дуже складні часи, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалося на очах. Розпалася коаліція проти Речі Посполитої, царський уряд перейшов у наступ проти козацької держави.

«Москалі були невдоволені з того, що гетьманом став Виговський. Вони боялися його розуму і досвіду. Москалі воліли би, якби гетьманом був Юрась, бо тоді надіялися скорше запанувати на Україні. Тепер всіма силами вони старалися шкодити Виговському. Московські воєводи підмовляли народ проти гетьмана. Вони говорили, що гетьман не Українець, а Поляк, що він цурається православної віри, що він водиться з панами…» (Крип’якевич І. Історія козаччини. – Львів, 1922. – С. 46).

Військова Рада запорожців

Виграна битва, але програна війна

Навесні 1659 року московська армія під командуванням князя Трубецького чисельністю, за різними даними, від 100 до 150 тисяч вояків розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи й грабуючи все на своєму шляху. Біля міста Конотопа (нині Сумщина) московське військо було затримане козаками… Героїчна оборона міста скувала основні сили ворога й дала змогу гетьманові Івану Виговському зібрати війська й підготуватися до генерального бою. На підмогу козакам прийшло до 30 тисяч кримських татар та незначні загони поляків. Зібравши всі наявні сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам з метою визволити Конотоп від облоги та знищити вороже військо.

У бою московські війська зазнали нечуваного розгрому. Кілька воєвод потрапило в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову… Очікувалося, що гетьман Виговський піде просто на Москву. Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України, і з’явилася перспектива звільнитися від влади Московії.

Звістка про поразку під Конотопом дійшла до Москви і викликала справжній шок. Три дні Москва німувала, а на четвертий цар Олексій Михайлович Романов наказав готувати місто до оборони. Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Орда пішла на Лівобережжя, грабуючи та спустошуючи поселення і захоплюючи ясир. Тож тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки полковника Івана Сірка напали на татарські поселення, і це змусило хана з ордою залишити Виговського та повертатися в Крим.

Виграна битва залишилася фактично безрезультатною. Гетьман Іван Виговський не став розвивати наступ углиб Росії. Спровокований москалями кошовий отаман, полковник Іван Сірко підняв повстання на півдні. А поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні, приславши на допомогу Виговському лише 1500 вояків. Таким чином, було втрачено шанс визволити Україну від царського панування. Московським агентам вдалося поширити ворожнечу до Виговського серед промосковськи налаштованої старшини, обіцяючи їй нові привілеї.

Запорозька Січ

Антигетьманське повстання

Коли в розпал російсько-української війни 1658-1659 рр. в Україні вибухнула ще й громадянська війна, гетьман Іван Виговський став втрачати контроль над ситуацією в державі. Проти нього підняли повстання полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш.

Москалі за допомогою «ратних людей» Шереметьєва використали Юрія Хмельницького, довкола якого почала гуртуватися опозиція. А такі старшини, як вінницький полковник Іван Богун і противник Московської держави славетний кошовий Іван Сірко, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Брюховецький, Тиміш Цицюра, взяли участь у повстанні проти Виговського. Так розпочалося в Україні криваве братовбивче протистояння, спричинене боротьбою за гетьманську владу.

Серед старшини, яка до останньої хвилини підтримувала політику гетьмана Івана Виговського, був прилуцький полковник Петро Дорошенко (згодом гетьман Правобережної України). Дорошенківський полк брав участь у поході проти полтавського полковника Мартина Пушкаря та російських військ. Після поразки біля Хмельника наприкінці 1659 року Дорошенко здався з козаками Якимові Сомку. Той позбавив його чина полковника. Відомо, що під протоколом Переяславської Ради, яким Юрія Хмельницького було затверджено гетьманом, стоїть підпис і козака Дорошенка.

Спостерігаючи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у жовтні 1659-го добровільно відмовився від булави, гетьманом знову обрали Юрія Хмельницького. Під примусом він 27 жовтня 1659 року підписав нові «Переяславські статті-2», які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі Московської держави.

Івана Виговського під тиском російського уряду оголосили зрадником, його братів під конвоєм доставили до Москви і стратили, а сам колишній гетьман утік і переховувався з родиною в різних місцях на тій території України, яка перебувала під протекторатом Польщі.

Розстріл гетьмана Івана Виговського

У першій половині лютого 1664 року під проводом кошового отамана Сірка, якого підтримали сотник Сулима та полковник Височан, на Правобережжі козаки повстали проти Польщі. Виговського звинуватили у причетності до повстання.

16 березня 1664 р. Іван Виговський прибув до Корсуня, щоби обговорити ситуацію з полковником Себастіяном Маховським і гетьманом Павлом Тетерею та «деякими панами, що складали з ними наче військову раду», – писав православний шляхтич Йоахим Єрлич. Опис того, що відбувалося далі, зберігся в його щоденнику:

– Треба помислити, як би придушити бунтівне поспольство та знищити ватажків, що підбурюють чернь до повстання, – звернулися на нараді до Виговського.

«Завжди вправний в діалектиці» Виговський розпочав було промову, як Маховський і Тетеря стали його перебивати. Почали називати зрадником вітчизни й керівником бунту.

– У вас немає жодних доказів і ніхто не доведе провини, яку ви на мене зводите, – відкинув звинувачення Іван Виговський.

У відповідь оголосили покази спійманих і страчених бунтівників. Ті свідчили, що Виговський таємно зустрічався з одним із керівників бунту, полковником Сулимою, та його спільниками. Мовляв, вони присягнули одне перед одним на Євангелії. Окрім того, Виговський дав Сулимі гроші, а також «хоругвь пеструю» та універсал із закликом збиратися проти поляків.

Виговський заперечував: «Мало що і мало на кого можуть наговорити під тортурами злочинці. До того ж вони вже страчені». Але його не слухали і говорити йому не давали… Особи, запрошені Маховським і Тетерею, тримали їх сторону. Збори, на які запросили Виговського наче на нараду, перетворилися на суд над ним. Тетеря і Маховський наказали читати військовий артикул, з якого випливало, що за злочин, в якому звинуватили київського воєводу, винний підлягає розстрілу.

– Ви не судді, – не здавався Виговський. – Ви не маєте права читати мені вирок за артикулом. Я воєвода і сенатор Речі Посполитої: мене судити можуть лише король і сенат.

Закон був на боці Виговського. Але його вже не слухали. Вечоріло… Самозвані судді мовчки вийшли, а охоронці взяли Виговського під руки та повели до хати, яка мала бути до виконання вироку його в’язницею. Довкола поставили варту. Невдовзі туди зайшов офіцер та оголосив, що розстріл відбудеться на світанку.

Виговський заплакав…

– Дайте написати до мого короля! Нехай його воля буде!

Йому відмовили. На світанку, коли до хати зайшли вартові, Виговський стояв на колінах перед іконою і читав акафіст до Пресвятої Богородиці. Йому сказали, що час іти…

– Дайте померти, як належить християнинові – пришліть православного священника сповідатися і причаститися Святих Тайн.

Йому також у цьому відмовили. Щойно Виговський вийшов, як жовніри, які завчасно зарядили рушниці, вистрілили в нього майже впритул.

Розстріл гетьмана І. Виговського. Прорис М. Гаталевича

Передсмертний заповіт

 

Після вбивства Івана в 1664 році його дружина Олена переїхала в містечко Руда біля Жидачева (нині – Львівська область), там нібито перепоховала великого гетьмана та написала в своєму заповіті, що хоче бути похованою разом з чоловіком, і через декілька місяців хвороби теж померла. Після її смерті там залишився мешкати їхній син Остап…

Щодо місця поховання гетьмана в Манявському Скиті (на Івано-Франківщині) не могло би бути жодних сумнівів і понині, якби Чернігівський літопис не грішив вигадками. У цьому документі зазначено: коли дружина І. Виговського почула про смерть свого чоловіка, «упала й умерла, залишивши сина свого ще невеличкого». Але, як стало відомо з багатьох інших достовірних історичних джерел, дружина гетьмана не померла одразу, а жила ще після його смерті майже чотири місяці. За різними даними, вона померла десь у проміжок часу від кінця травня до початку липня 1664 року. Виговського розстріляли, за одними даними, 9 березня, за іншими – 16, 19 або 26 березня того ж року.

Вперше заповіт гетьмана Івана Виговського оприлюднив професор Михайло Грушевський, якому вдалося відшукати його в Чернігівському літописі. Дещо пізніше цей документ будуть знаходити в інших історичних джерелах…

Подаємо витяг із заповіту: «Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. До того ж монастиря ігуменови і братії за відправування сорокоусту соборних парастасів за відпущення моїх гріхів записую дві тисячі золотих, щоби ся сума за чотири роки з містечка мойого Руда по п’ятсот золотих на кожний рік була віддана…»

Після прочитання запропонованого витягу із заповіту все ж таки виникає запитання: чому Виговський, який часто складав і підписував важливі документи, не вказав у своєму заповіті назву монастиря, чому не назвав імені ігумена скиту, адже мова йшла про конкретну суму грошей, яку родичі гетьмана мали віддати ігуменові Скиту Великого?

Сьогодні, здається, вже ні в кого не виникає сумніву, що Скит Великий в той час був другою неофіційною назвою Скиту Манявського. Але в той час на території колишнього родового маєтку Виговських, що на Жидачівщині, був ще один монастир, не менший, ніж Скит Манявський, – це Юсиптицький монастир, в якому теж була збудована церква Воздвиження Чесного Хреста, яка мала вольності від самого гетьмана Івана Виговського (1663 р.). Тож мимоволі виникає питання: який Cкит тоді мав на увазі гетьман, пишучи свій передсмертний заповіт?

Василь РОМАНЮК

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!