Ярослав Атаманчук

Через кілька місяців іванофранківець Ярослав Атаманчук святкуватиме свій 90-літній ювілей. Хоча чоловікові потрібно доводити свій вік мало не з паспортом – бадьорий і активний, він зовсім не вписується у стереотипи про людей похилого віку.

Щодня протягом години робить зарядку, на велотренажері 200 разів крутить педалі, 30 разів підіймає гирі, кожна з яких важить 5 кг, ходить пішки 1000 м вздовж дамби біля Бистриці, порається на дачі, катається на велосипеді. А ще багато читає, особливо медичної літератури. Щотижня неодмінно заглядає до місцевих свіжих газет. Найулюбленіша – «Галицький кореспондент», каже, що давно передплачує її, а нещодавно і приз тут виграв.

Секрет свого довголіття і гарного самопочуття вбачає у чесній праці та порядності. А в цих речах він добре тямить. Майже все життя пан Ярослав обіймав керівні посади: завідував ортопедичним відділом обласної  стоматологічної клініки, відкрив і очолював міську стоматологічну клініку, брав активну участь в організації стоматологічного факультету в тодішньому медінституті, долучився до відкриття стоматологічної клініки у виші.

При цьому ніколи не належав до партії. На відсутність партквитка вище керівництво завжди заплющувало очі, бо цінувало Ярослава Атаманчука за чесність і професіоналізм. Таких – одиниці.

Ще у 18 років йому, молодому і зовсім недосвідченому хлопчині, довірили управляти швейним і взуттєвим кооперативами – бо був із порядної сім’ї з Рожнятівщини. Таких, як його батько, радянська влада на той час називала куркулями і відібрала все майно. Але почуття гідності й совість не змогла конфіскувати.

Атаманчук пережив багато різних влад: польську, радянську, німецьку й знову радянську. «Всі ці влади нещадно знищували українців», – сумно каже пан Ярослав. Чоловік також згадує, як німці тоннами вивозили на свою батьківщину карпатський ліс.

Ярослав Атаманчук

Ще в юності Атаманчук навчився кравецькій справі, що не раз виручало і годувало його в подальшому житті, адже в післявоєнний час це вміння було вкрай затребуване. Цікаво, що в шафі Ярослава Олексійовича й досі є костюм, який він пошив собі у 1965-му. До того ж, чоловік наголошує, що він завжди вишукано одягався.

Вже за рік на посаді голови кооперативів йому вдалося вивести роботу на вищий рівень. Мав зарплату аж 80 рублів, у 1940-х роках то були великі гроші. І його вже очікувала стрімка кар’єра, але Ярослав Олексійович змалечку мріяв про медицину. Хотів творити добро, лікувати хворих. Як ішов з кооперативу, люди за ним дуже жаліли.

Коли ще до війни батько Атаманчука якось ділив землю між обома синами, Ярослав одразу відрізав: «Не хочу ніякого поля! Я хочу вчитися». Тоді він добряче отримав на горіхи від тата, але все одно залишився при своїй думці.

Фах зубного лікаря здобув у львівському виші. Закінчив його з відзнакою. Працював головним лікарем загальної поліклініки на Львівщині в прикордонній зоні біля Польщі. Пригадує, що після війни роботи для зубних лікарів було, хоч греблю гати. Одним із перших почав виконувати пересадку зубів.

Потім навчався у столичній медичній академії на стоматолога – це давало можливість після її закінчення обіймати керівні посади. Відтоді так і повелося в житті Ярослава Атаманчука: від завідувача відділу до головного лікаря. Ще за СРСР запатентував винахід для використання в ортопедичній стоматології, нагороджений медаллю «Винахідник СРСР», зробив аж 18 пропозицій (удосконалень) у стоматології.

З чоловіком радилися провідні фахівці країни, міністри. Він і сам про себе каже: «Бути керівником у царині медицини – це дійсно моє покликання».

Наталя МОСТОВА