Недавно в галереї «ЧЕЧ» відкрилася виставка непересічного івано-франківського художника Ярослава Яновського під провокативною назвою «Ганджубас». Виставка є певним підсумком і складається з робіт трьох творчих періодів. «Галицький кореспондент» поговорив з митцем, аби з’ясувати деякі питання, що стосуються минулого, теперішнього і майбутнього його творчості.

 

– Як на мене, ти є одним з найвітальніших митців у Франківську. Де черпаєш сили і енергію?

Дуже хороше слово «найвітальніший», мені таке подобається, «най жиє, най буде, многа літа най має»! Наразі буду коротко. Як нам казали в радянській школі на уроці російської мови, «краткость – сестра таланта». Хоч невідомо, чи це правда. Щодо сили та енергії. Черпаю уві сні та в спілкуванні, коли перебуваю у цих станах, мені приходять хороші  ідеї.

– Твоє коріння тягнеться в Гуцулію. Що таке для тебе цей народ і що його різнить від інших етнічних груп в Україні, і на Галичині зокрема?

Гуцули – богема, але не всі! В Україні не в кожному селі скажуть «Боже помагай!» і «Слава  Ісу Христу!», а на Гуцульщині – всюди.

– Гуцульщина у своїй культурі надзвичайно чуттєва до кольорів. Таке ж приблизно можна побачити в Тибеті чи Індії. Як думаєш, у чому полягає цей феномен?

Індійські тексти на санскриті пишуть, що Ісус Христос весь час від юности до 30 років провів у Індії та Тибеті… Направду, ці кольори і композиції є і в Перу, і в Чілі, і в Аргентині. А цей феномен можливо назвати «універсальний візуальний код» гірських народів.

– Натхнення… Воно стається чи його можна включити?

Я не дуже розумію дефініцію «натхнення» (хороше літературне слово). Пре або не пре! Включити можна комп’ютер, телевізор, пральну машинку чи «болгарку».

– Франківська мистецька тусовка надзвичайно потужна і яскрава і є частиною «станіславського феномена». Звідки йде ця енергетика, який реактор у нас тут закопаний?

Захоплю трохи історії. Таке відбулося в Станиславі у 30-х роках ХХ ст., потому в 90-х роках. Через 60 років наступне буде. Боженька є і буде станіславська (періодично).

– Як ти оцінюєш з’яву нової галереї «ЧЕЧ» у місті? Вона може вплинути на покращення ситуації з мистецьким процесом у Франківську та привернути увагу до франківських художників?

Весна нарешті прийшла! Звичайно, «ЧЕЧ» – нова форма(ція). Буде і є кого привернути. Привертаємо до українського мистецтва.

– Чи є сенс робити виставку в нашому місті?

Чи є життя на Марсі? Тепер світ відзначає 100-річчя появи абстрактного живопису, «батьком» якого є Василь Кандінський родом з Одеси. Пізніше був Марко Родко та інші (всі вони відбулися за кордоном). Вже давно в Одесі існує перфектна школа абстракції, з якої я як автор виставки свого часу багато почерпнув. Як сказав Родко, «живопис – це не зображення переживання, а саме переживання».

Теперішню виставку можна умовно розділити на три частини. Перша – міні-ретроспекція, де презентовано малярство з 1989 до 1999 р. (від першої до п’ятої «Імпрези»). Друга – роботи з початку 2000-го (фото та скульптури експериментально поєднані з живописом та колажем, де використано новітні технології друку). Третя – живопис та скульптура у нашому часі під загальною назвою «Ганджубас» (те, що неможливо зловити, а тільки відчути).

– Назва твоєї виставки «Ганджубас» – провокація чи вишукана концепція?

Дуже вишукана і знайдена! Ганджубас – і Бог, і всесвіт.

Ганджубас – і джаз, і рок-н-рок, які я люблю.

Ганджубас – і фацети, і кобіти, яких я люблю.

Ганджубас – і ландшафт, і небо, і вода, в яких я кохаюся.

Ганджубас – і кенти, і недруги.

Ганджубас – і Галичина, яка є і буде.

Ганджубас – і калина, і малина, і афини, і гогодзи, і Гуцульщина, які є і будуть.

Ганджубас – і реальне, і абстрактне.

Ганджубас – і миттєве, і вічне.

– У Франківську колекціонери живопису впливають на мистецьке середовище і на розвиток економіки в місті?

Впливають. Тільки імена та прізвища їхні невідомі.

– На твою думку, сучасне мистецтво спроможне стати локомотивом для стрімкого розвитку в Івано-Франківську?

Орати треба! Головне, хто в упряжі – кінь чи корова.

– Чи може з’явитися в місті музей сучасного мистецтва?

Може. Коли перестануть говорити, як переплюнути Львів.

– Наскільки створені тобою артефакти – живопис, перформанси, відеоарт, фото, графіка – вплинули на середовище, сформували нове покоління «станіславського феномена»?

Нове покоління є! Мало, проте, відбувається. Зрештою, є учні та адепти (як вони говорять).

– Твоя робота у сфері культури в народній кіностудії «Верховина» була плідною? Чому ти покинув її?

Верховина (Жєб’є) яко територія є і буде для мене сакрал. А з роботи, як колись з армії, «дембельнувся».

– Твоя кімната в Палаці Потоцьких на «Porto Franko 2017» була виразною й запам’яталася багатьом. Береш участь у цьому фестивалі цьогоріч?

Беру з радістю, якщо запрошують.

– Як би ти прокоментував теперішнє мистецьке покоління молодих? Що є в них, чого немає у старшого покоління? Чому заздриш, а що не толеруєш?

Потрібно над собою працювати. Одночасно у двох човнах плисти неможливо. Так не буває.

– Ти маєш табу в живописі?

Йо! Не малюю порно!

– Наскільки люди нашого міста відкриті до радикальних форм мистецтва?

Дуже відкриті! «Хліба і видовищ!» – це, власне, найбільше цікавить соціум і владу у всі часи. Наше суспільство не готове до сприйняття «інакших» актів творчості, особливо на маргінесах. У цьому разі сучасне (теперішнє) мистецтво стає викликом «традиційності» глядача. Митець часто залишається неорганічним об’єктом у такому середовищі. Він наче перебуває у невагомості. Порожнечу, як середовище митця, як відсутність стимулу та розуміння, можна ототожнити зі свободою. «Свобідна пустота» особистості насправді вільна, коли «спить». Всім, що перебуває у просторі великої «порожнечі», рухає необхідність. Багато залежить від здатності відхилитися від заданої лінії необхідності.

– Насамкінець. Як ти визначаєш фальш у мистецтві?

Собаки гавкають, а караван іде!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ