Євгенія БАРДЯК: «Я продовжую боротьбу, яку розпочала Небесна сотня»

 

Громадський активіст та блогер Євгенія Бардяк кілька тижнів тому дізналася про те, що її тексти, які вона писала про героїв прикарпатської Небесної сотні, передруковані без дозволу та посилань у чужій книзі – «Книзі скорботи пам’яті і шани України. Івано-франківська область. Герої Революції гідності». На її прохання вилучити видання плагіатори відмовили. Євгенія планує йти до суду.

Що це були за тексти і чому вони так їй дорогі, Євгенія Бардяк розповіла «Галицькому кореспонденту».

 IMG_6460

– Євгеніє, розкажи, з чого розпочався цей твій проект про прикарпатську Небесну сотню?

Коли почалися події Євромайдану, я перебувала у декретній відпустці, адже незадовго до цього народила сина. Тож я не могла бути активним учасником революції в Києві і намагалася тут, в Івано-Франківську, робити все, що можу. Це були акції «Мами за європейське майбутнє», «Жінки проти катувань» тощо. Я хотіла бути потрібною, брати участь у відновленні країни.

Коли відбулися події 18, 19 та 20 лютого, то я разом з усією країною тяжко переживала. На той момент моїй дитині було вісім місяців. Так сталося, що я брала участь в організації похорону Романа Гурика. Оскільки це відбувалося у приміщенні «Просвіти», а я очолюю «Молоду просвіту». У соціальній мережі «Фейсбук» я побачила сторінку «Небесна сотня», де розповідали про героїв. Зрозуміла, що є потреба, аби людей, які загинули за вільну та чесну Україну, увіковічнити. І це мають бути не тільки їхні імена в історії, а й образи реальних особистостей. Тому що з часом історія буде героїзувати та ідеалізувати ці постаті, а це реальні люди. І щоб наступні покоління могли себе ототожнювати з ними, треба показати, що вони такі самі, як ми, і ці люди готові були віддати своє життя за ідеали, в які вони вірили.

Тому я вирішила поїхати до їхніх родичів та друзів і створити образи на основі спогадів людей, які їх оточували.

Це не було редакційне завдання?

Ні, тому що я не журналіст. І ніякої матеріальної вигоди з тих текстів я не мала і не могла мати. Я ці блоги не продавала і не робила на замовлення. Не було ані конкретно визначеного часу, коли я маю це зробити, ні обсягу текстів. Я знайшла контакти цих людей, зібралася зі своїм чоловіком і на початку березня 2014 року, тобто через 10 днів після розстрілів, поїхала в Коломийський район, село Велика Кам’янка, до родини Ігоря Ткачука. Це було ніби моє внутрішнє завдання. Оскільки я не мала з ким лишити дитину, то ми з чоловіком і 8-місячним сином їхали разом. Я дуже тоді хвилювалася, не знала, як починати розмову, тому що не мала досвіду спілкування з людьми, які в траурі. Втім, ці люди були готові до спілкування, хотіли, щоб про героїв сучасної України знали.

– Скільки часу ти працювала над блогами?

Від першої розмови до останнього блогу пройшло чотири місяці. Перший пост про Богдана Калиняка я зробила у «Фейсбуці», але потім подумала, що це загубиться, і звернулася до редактора «Вікон» Оксани Гузинець-Мудрик з питанням, чи можна створити свій блог на сайті Vikna.if.ua. Там я і опублікувала всі сім блогів.

Ти не журналіст. Чи легко тобі було це зробити?

Всі розмови я записувала на диктофон. Потім налаштовувала себе на опрацювання матеріалу. Наприклад, коли писала про Романа Гурика, то перед тим півночі слухала музику його улюблених виконавців «Husky Rescue».

По кожній історії я спілкувалася з 2-5 особами. Це були друзі, батьки, брати, сестри, дружини, діти… Іноді ходила по селах і питала в людей, як їх знайти. Це була частково і дослідницька робота. Після того, як я написала текст, надсилала роботу на перевірку найближчій людині загиблого. На всі зустрічі мене возив мій чоловік, ми затрачали час, сили, гроші на бензин. Але найтяжче для мене як для мами було те, що я брала свою дитину, яка тоді не вміла ще ходити і яку я годувала в основному грудьми. Поки я записувала розмови, чоловік бавив нашу дитину, носив її на руках, вона часто вередувала. Це була складна емоційно робота, я плакала разом з людьми, які згадували про близьких. Коли розшифровувала текст, то повторно емоційно все переживала. Це впливало і на дитину. Але я відчувала, що у мене є обов’язок перед людьми, які віддали життя за те, щоб мій син жив у вільній країні. Тоді я чекала, що от-от розпочнеться розквіт країни…

За два роки ці тексти часто передруковували, чи не так? Бо більше ніхто з Прикарпаття не робив нічого подібного.

Часто в мене брали дозвіл на публікацію текстів. Бувало, я бачила, що деякі сайти друкували мої роботи без дозволу, але завжди вказували автора і ставили посилання. Тому я претензій не мала, бо писала, щоб максимально більше людей дізналися про героїв.

А от у книзі, яка видана за кошти обласного бюджету, використані твої тексти без посилань… Частина текстів чи всі? І як ти про це дізналася?

Рівно через два роки після того, як я розпочала цей проект, на презентації одного видання, куди мене було запрошено, оскільки упорядники використали один з моїх текстів, попередньо узгодивши, нишком невідома мені жінка роздавала ще одну книжечку, яка стосувалася героїв прикарпатської Небесної сотні. Я взяла книгу з цікавості, щоб полистати. Коли відкрила її, то в мене був легкий шок, я побачила шість із семи моїх робіт, передрукованих від початку до кінця без вказання авторства. Крім моїх блогів, у книжці були інші тексти та фотографії, але з підписами. Я почала шукати своє прізвище і ніде не знайшла. Більше того, одна з робіт, про Сергія Дідича, взагалі була підписана чужим іменем – Леся Рудик.

І що тобі на це сказали упорядники книги?

Упорядник – Івано-Франківський обласний відділ пошуково-видавничого агентства “Книга пам’яті України”. Коли я туди прийшла, то з’ясувала, що знаю цих людей. А Леся Рудик – це поетеса з Богородчан, як виявилося…

Я говорила з керівником цього комунального підприємства Ганною Данилюк-Шекеряк, яка до цього всього ще й входить у раду етики і права обласної організації Спілки журналістів. Звернулася до них, вказавши, що мої роботи використані без підпису. Мені сказали: ну, вибачайте, ми брали їх з інтернету, не додивилися. Заспокоїли, що через рік буде перевидання і вони впишуть моє ім’я. Я на це не погодилася. І оскільки адекватної відповіді від них не почула, то зробила справу публічною.

Я описала ситуацію у «Фейсбуці» і в коментарях побачила, що родичі героїв Небесної сотні підтримують мене стосовно того, що книжка – неякісна, з неперевіреними та неправдивими фактами. Тобто книга з неправдивими фактами увійде в історію…

Саме так і фальшується наша історія: нам москаля не треба – ми самі переписуємо свою історію через некомпетентних осіб. Тому я схиляюся до думки, що люди всього лише відпрацьовували кошти.

Чиї кошти?

Книга видана в рамках регіональної цільової програми книговидання на 2011-2015 роки, яка фінансується за кошти обласного бюджету, тобто за кошти платників податків. Пані Шекеряк мені сказала, що вони отримали на книгу 30 тис. гривень. Тираж – 500 примірників. Вона мені усно повідомила, що вони не можуть забрати цей тираж, тому що витратили гроші з бюджету.

Коли я почала вивчати цю програму, то побачила, що авторський гонорар стоїть на першому місці. Це означає, що люди, не затративши жодних зусиль, зібравши всі матеріали з інтернету, отримали, швидше за все, ще й гонорар.

Згодом ця пані мені зателефонувала і запропонувала зробити вклейку в ці книжки (зауважу, що вони роздавалися на Прикарпатті з 9 листопада 2015 року). Але справа не у тій вклейці з моїм прізвищем, а в тому, що порушено закон про авторське право. Я не хочу, щоб мої тексти були в неякісному виданні. Мої тексти є правдиві, я в них душу вклала – без перебільшення.

Як би це пафосно не звучало, але люди з Небесної сотні віддали найдорожче, що в них було, – життя – за те, щоб ми жили відповідно до законів та правил. А такі нечесні люди спекулюють на їхній пам’яті.

– Чи можна було вирішити цю проблему без суду?

Я написала їм листа, в якому вказала, що без мого відома в їх книзі використані мої тексти. В мене було дві вимоги. Припинити розповсюдження цієї книги, ліквідувати всі примірники, які були розповсюджені і видалити копії з інтернету. І друга – принести мені публічно вибачення в обласному друкованому виданні.

Втім, вони усно відповіли, що нереально вилучити всі книги. Якщо нереально вилучити книги, то хіба вклейки зробити реально? Мабуть, теж ні. Щоб мене не обвели навколо пальця, я з цим не погодилася.

Харківська правозахисна група запропонувала мені підтримку. І тепер я готую позов до суду на відновлення власних авторських прав, якщо мої вимоги не буде виконано. У суді я вимагатиму вилучення видання, де використані мої тексти, публічного вибачення та компенсації моральних збитків.

Тут нема нічого особистого. Я хочу відновити свої права. Я продовжую боротьбу, яку розпочала Небесна сотня. І це не патетика. В нашій країні має бути верховенство права, і я своїм прикладом хочу зробити внесок у це.

Чи не вважаєш, що третьою стороною в суді має бути обласна рада? Якби вони хотіли якісного видання, то могли оголосити конкурс на написання такої книги. Зрештою, чому автором такої книги не могла б стати ти?

Не знаю, але гадаю, це справа обласної ради оголошувати такі конкурси чи ні. Хоча ти права – я сама могла би написати схожу книгу. Тим більше, що тема мені близька. А так інші люди хотіли заробити гроші і авторитет на чужих роботах… Найцікавіше, що є експертна рада, яка займається питанням надання фінансової підтримки на книговидання в області, і тут є питання стосовно моральності та конфлікту інтересів. Якщо ми подивимося на склад цієї ради, то побачимо, що люди, які визначають, кому давати кошти на друк книжок, а кому – ні, досить часто самі є авторами чи упорядниками тих книжок, на які видається фінансування з обласного бюджету. Наприклад, пані Шекеряк також входить у згадану експертну раду.

Гроші чималі – в минулому році це понад 1 млн. грн. Я попросила колег офіційно подати мене на членство у цій раді як представника громадської організації, що займається підтримкою молоді та розвитком сільської місцевості. Крім того, гадаю, експертна рада з питань регіональної підтримки книговидання має бути переглянута на предмет конфлікту інтересів. Не може такого бути, аби її члени самі собі призначали фінансування.

Вважаю, що така рада повинна в першу чергу звертати увагу на молодих і перспективних авторів, а також людей із сільської місцевості. Мені відомо, що одній знаній сільській поетесі було відмовлено тільки тому, що, мовляв, не підтримують поезію. Річ не в тому, поезія це чи проза, а в тому, що ця жінка розвиває українське гірське село, сіє там, в першу чергу серед юнацтва, культурне зерно. Оце і є підтримка духовності України, а не плагіаторів.

– Чи зв’язувалися з тобою представники обласної редакційної колегії, щоб вибачитися?

Ні, ніхто до мене не звертався.

– Якщо виграєш у суді гроші, то на що їх витратиш?

Кошти я би могла витратити на видання власного буклету про Небесну сотню Прикарпаття, але зробленого якісно, або на благодійність, чи підтримати авторів з сільської місцевості. Важливо, щоб люди з села відчували турботу в Україні, а не виїжджали за кордон на заробітки, у тому числі, аби видати книжечку. Для мене гроші як гроші не мають у цьому випадку значення, а цікавить відновлення справедливості.

Розмовляла Тетяна СОБОЛИК