Юрґен КРЕФТНЕР: «Ми шукаємо музику, яка надає нам враження справжності»

«Гудаки» (англ. «Hudaki Village Band») – український фольклорний колектив з села Нижнє Селище (Закарпаття). Основу його репертуару складають автентичні народні пісні та мелодії з навколишніх закарпатських сіл. Учасники ансамблю – переважно аматори. Композиції виконуються без партитури, у традиційному стилі, без аранжування, електричних інструментів та спецефектів. Переможці міжнародного фолк-фестивалю «Plauener Folkherbst 2010» у німецькому місті Плауен.

Гурт заснований 2001 року австрійцем Юрґеном Крефтнером, який одружений з українкою і з 1996 року мешкає на Закарпатті. В ансамблі він виступає під псевдонімом Юра Буковинець.

Колектив багато гастролює Європою (Австрія, Швейцарія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Словаччина, Польща, Бельгія, Угорщина). У 2003 році випустив дебютний альбом «Гудаки», у 2005 – «Музика із Гандала», у 2009 – «Гудаки не люди», у 2013 – «Вандруй!». Створено відеокліпи на пісні «На бережку», «Піпка», «Приди до ня, любку».

– Музика, яку ви граєте, дуже мультикультурна – чути і українські мотиви, і мадярські, і циганські – така, власне, як і Закарпаття. А як ви свою музику визначаєте?

Я не впевнений, що термін “мультикультурний” точно відповідає нашій музиці. В основному ми граємо музику нашої місцевості, і, загалом, це музика, яка знайома значній частині нашого населення. Чим далі, тим більше ми шукаємо музику, яка надає нам враження справжності, музику, що виникла від переживання сильних емоцій. Для цього наша здатність відчувати вдосконалювалась протягом багатьох років.

– Чи були у вас моменти, коли не вдавалось «розкачати» аудиторію?

Це може статися, якщо акустичні умови дуже погані. Якось ми цьому даємо раду, але якщо вібрації не доходять до аудиторії, якщо публіка не може їх відчути, то це буде важко. На щастя, це трапляється дуже рідко, та зі зростанням досвіду ми майже завжди знаходимо рішення навіть у дуже поганих умовах. Іноді спонтанно ми просто йдемо зі сцени ближче до людей, і це завжди сприймається добре.

– Існує твердження: зараз, мовляв, не час для пісень. Що ти про це думаєш?  

Це, звичайно, дурниця. Людина живе далі. Навіть у траншеях на Донбасі наші люди можуть час від часу використовувати музику, вони іноді і самі співають. Особливо у важкі часи ми бачимо свою роль у тому, щоб допомогти людям не втратити свою людяність та впевненість у собі. Інакше з самого початку ми били б один одного. Це досить відрізняється від того, як деякі люди у найгірші дні Майдану зовсім поруч ходили на дискотеки.

– Як, на твою думку, розвиватиметься музична індустрія в Україні найближчим часом? Чому нова цікава музика так рідко з’являється в ЗМІ і на великих майданчиках і, відповідно, невідома широкому загалу?  

Я думаю, що це відбувається майже паралельно з іншими соціальними процесами та змінами. Музична індустрія та комерційні медіа слабо цікавляться народною музикою також і в Західній Європі. Але ніші для некомерційної музики все-таки існують. Не варто чекати, щоб хтось, хто просто хоче заробити гроші, якомога швидше зацікавився нашою музикою. Це вимагає пристрасті та ентузіазму. І з цього виникає тиск на установи, щоб віддати гроші на цікаві, самостійні проекти. Більшість залів у Західній Європі, в яких ми працюємо, існують, з одного боку, на добровільних засадах, та водночас – за рахунок субсидій. Крім того, звичайно, за рахунок спонсорських фондів. Ця взаємодія пожвавлює та створює цікаве і якісне культурне життя скрізь – як в містах, так і в селах.

– Песимістично чи оптимістично дивишся на ситуацію в Україні?

Я в основному оптимістична людина. Напевно, інакше б не вибрав Україну, де живу вже більше 20 років. Тут є активне та здатне критично мислити молоде покоління, і є багато людей, які показали, що вони можуть полегшити позитивні зрушення. Водночас я стурбований тим, як далеко готова зайти теперішня влада, здатна укласти угоду з самим дияволом, щоб захистити свої привілеї і продовжити грабування держави.

– Що у твоєму розумінні «шароварщина»? Як вона впливає на українську культуру? 

Мені здається, що пік цієї хвилі, на щастя, пройшов. Тим не менше, багато інституцій (школи, музичні школи тощо) продовжують відігравати дуже негативну роль, дуже часто старі зразки та стереотипи часів Радянського Союзу передаються дітям. Я не можу назвати це культурою, тому вона не впливає на українську культуру – більше на її відсутність у багатьох серцях та головах.

– Які питання тебе найбільше турбують на нинішньому життєвому етапі? На які питання шукаєш відповіді у власній творчості? 

Все в наших руках. Мені здається, зараз ми робимо все (або майже все) правильно, і це тільки питання часу, коли ми зберемо плоди багатьох років нашої роботи. Звичайно, це перегони з часом. Якщо би мій день тривав 48 годин, все стало б ще швидше. Переді мною особисто виникає питання, коли у мене буде більше часу для творчості і менше різних організаційних питань, – це моя мрія.

– Як гадаєш, зміни в країні вплинуть на становище української музики?

Звичайно, так. Перш за все, відчувається, що впевненість молодого покоління музикантів значно зросла і вже присутня більша сміливість до абсолютно нових форм вираження. Довгий час я мав відчуття, що всі нові групи повторюють ті ж самі схеми, рок заснований на українській народній музиці, одна духова секція і все. Різноманітність зараз набагато більша.

– Що може спонукати тебе до еміграції?

Назад до Західної Європи? Я сподіваюся, ніколи. Хіба що серйозні проблеми зі здоров’ям. Але, на щастя, я успадкував хороше тіло від моїх предків, так що сподіваюсь на краще.

– Недавно «Гудаки» видали новий альбом. Як ви для себе оцінюєте цей реліз? Як працювалось над ним? Що важливо про нього знати?

Наш CD ще не випущений. Музика готова, ми працюємо над дизайном. Офіційний реліз заплановано 26 січня на нашому концерті в CarribbeanClub у Києві. Для нас цей компакт-диск (та вініл, який також буде випущений) є знаковим у нашій історії. Це перший компакт-диск з 2011 року і, порівняно з попередніми альбомами, якісно зовсім інший продукт. Ми працювали над записами майже два роки, над репертуаром – ще більше.

Важко знайти ідеальне місце для запису. Ми були в дуже хорошій і високопрофесійній студії в Бельгії, але результат нас не задовольнив. Щоб не втратити задоволення і драйв під час записів, ми повинні мати хороші акустичні умови. Ми знайшли їх у старому підвалі в Ужгороді, де зараз знаходиться ірландський паб з хорошим пивом, – це було ідеальним для нас. Марко Галаневич від «ДахаБраха» порекомендував чудового звукового інженера Дениса Ямбора з Києва, який дуже підтримав нас технічно.

Таким чином, ми досягли гарного результату в загальному після шести сесій звукозапису. Зведення записів зайняло ще три місяці. Раніше ми записували наші компакт-диски за три дні… Ось чому ми назвали CD “Yo!” – тому що ми врешті зробили це!

– Наскільки, на твою думку, оця тенденція сплавляти міську культуру з народною буде живучою і яка причина такої популярності цих підходів?

У всіх країнах, де урбанізація просунулася далеко, люди шукають автентичності. Ми не завжди жили таким чином. Наприклад, населення Києва, мабуть, більше половини людей, чиї безпосередні предки, одне чи два покоління проживали в селах. Тому існує цей потяг… Питання в тому, чим насичений цей потяг – кітчем чи повноцінним емоційним вираженням.

– Розкажи про амбіції «Гудаків», в чому вони полягають?

Ну, хороше запитання. Буде, як мінімум, стільки ж відповідей, скільки є самих гудаків. Цілком просто я можу сказати: ми любимо подорожувати і грати разом. Ми разом побачили, наскільки наша музика цінується, – скрізь, де тільки забезпечені сприятливі обставини. Отже, ми хочемо більшого і в хороших умовах. І, звичайно, ми дуже сподіваємось отримати належний відгук в Україні.

– В якому випадку ви можете відмовитись від виступу? 

Якщо нас щось грубо ображає, або якщо ми усвідомлюємо, що організатор не бажає нічого робити для того, щоб допомогти нам знайти шлях до аудиторії. Я не можу згадати, щоб ми не заграли, коли вже були на місці. Якось ми дали концерт чотирьом людям, двоє з яких проїхали 200 км, щоб почути нас.

Закарпаття, як на мене, досить герметичний край. Наскільки я знаю, ви там у себе справжні королі: вас люблять і люди, і влада – досить рідкісний випадок для музичної групи, до речі. Мабуть, спрацьовує закарпатський заперевальний патріотизм. Наскільки любов офіційних структур до вас допомагає вам у вашій кар’єрі?

Я не зрозумів, це жарт? Я не помітив, що влада Закарпаття любить нас. Ми точно не любимо її. Так, люди люблять нас, в тому сором’язливому способі, який, на жаль, є тут поширеним. Нас не підтримують державні органи та політика, і ми не звертаємось до них із контактами. Вони дуже далекі від того, що я називаю культурою. На жаль, на Закарпатті ми зараз маємо повністю заблоковану ситуацію на цьому рівні. І це стосується не лише культури, я би сказав навіть, що від нинішньої влади Закарпаття не варто очікувати будь-яких позитивних змін загалом.

– Для групи такого якісного рівня ви все ж таки не настільки відомі в Україні. В чому проблема, на вашу думку?

Для того, щоб якось жити та зберегти гурт, для нас останнім часом було важливо виступати в Західній Європі. Виступи в Україні були чимось на кшталт “благодійних”, і в більшості випадків вони були дуже неприємними, оскільки ми майже завжди мали дуже поганий звук, крім інших організаційних проблем.

Так, ми залишили Україну трохи збоку. Ми зараз переломні в цьому відношенні, і я сподіваюсь, що в 2018 році ми побачимо для себе якийсь прорив в Україні.

– Зараз у зв’язку з доступністю музики на торент-ресурсах релізи СД у їх фізичному вигляді втрачають помалу сенс: сьогодні видання, а завтра – вже у піратів. Який сенс ви бачите у виданні диска? 

Ми продаємо наші компакт-диски та вже скоро красивий вініл практично виключно на наших концертах. Люди хочуть взяти з собою дещо домашнє, повне емоцій, бажано з підписом. Тому ми випускаємо дуже цінні компакт-диски з буклетами та багатьма фотографіями. В Україні ці продукти практично не покривають витрат, але дуже добре розкуповуються в Західній Європі. Той факт, що наша музика пропонується завантажитись десь, нас не турбує…

– Що вам не подобається у теперішньому мистецькому житті України взагалі і в так званому шоу-бізнесі зокрема?

Ox, ми не так сильно цікавимось шоу-бізнесом ні в Україні, ні де-небудь ще. Ми концентруємось на наших власних проектах, і наш інтерес націлений на наших «братів і сестер»: «ДахаБраха», «Familia Perkalaba», Жадан і багато інших. Соціальні мережі дозволяють різноманітності збільшуватись і поширюватися. Але все-таки ми мусимо бути обережними з великими агентствами. Далі існує тенденція маркувати нас як «фольклорний гурт із села», який може бути радий мати можливість коли-небудь побувати в будь-якому місці. Ми повинні зламати ці стереотипи. І ми не хочемо бути підтримкою деяких зірок в їх егоїстичних проектах в якості декору, але тут я не буду називати імен, хе-хе.

– Насамкінець… Мене багато тут питають, коли «Гудаки» будуть у Франківську?

З радістю якомога швидше. У нас є потяг до нашої «сім’ї» у Станіславі. Це не так далеко, і після нашого CD-випуску від 26.1 ми хотіли б дати більше концертів в Україні.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!