З «Прикарпаттям» у серці

Нашій молодій команді під назвою «Тепловик», яка обов’язково стане «Прикарпаттям», вже виповнилось півроку. Час минув, а піврічне існування – це дуже серйозний термін, тож можна підбити певні проміжні підсумки.

Одразу скажу, що у нас все вийшло, незважаючи на критику. В цю команду ніхто не вірив, всі «великі футбольні експерти» стверджували, що вона «розсиплеться». Команда не пройшла повноцінної підготовки, була зібрана нашвидкуруч, і, застрибнувши в задній тамбур останнього вагона поїзда під назвою «Професійний футбол сезону 2016/2017», все-таки заявилася в останній момент для участі в найнижчій за рангом Другій професійній футбольній лізі. Щодо самої підготовки, то було зіграно всього три матчі з нашими професійними футбольними сусідами – командами зі Стрия / Моршина та Чернівців і аматорськими «Угорниками» з Коломийського району.

Перший офіційний матч був виїзним – у Білій Церкві з місцевим «Арсеналом-Київщина». І на ньому була отримана перша ж перемога з розгромним рахунком 6:0. Наступний матч «Тепловик» пропускав через непарну кількість команд у лізі, потім була нічия з одеським «Реалом-Фарма» та поразка від «Енергії» з Нової Каховки, що на Херсонщині. Вдома, на стадіоні «Рух», івано-франківський вболівальник зміг побачити команду тільки у п’ятому турі з командою, назва якої чомусь до сих пір не потрапила під дію Закону України «Про декомунізацію» – «Іллічівець-2» з Маріуполя.

Як би то м’якше описати той «ексцес виконавця», я навіть не знаю. Прийшла купа люду: було викуплено всі квитки, але черги до кас стадіону не закінчувалися. Тоді двері на єдину трибуну, на якій було дозволено приймати глядачів, відкрили абсолютно всім. Матч, якщо вірити афішам, мав розпочатись о 17.30, але близько сорока хвилин було відведено для «урочистої частини» у «свободівському» стилі, від якої так і віяло радянщиною з набіло пофарбованими бордюрами (через один) до першого дощу. Вивели команди на поле, поставили під сонцем. Потім вийшли поважні дядьки у вишитих сорочках, які нібито мають безпосереднє відношення до відродження футболу на Прикарпатті. Поважні дядьки у вишиванках довго щось розказували, а коли вони пішли, то футболістам вручили по повітряній кульці та для чогось обсипали конфетті. Слідом за конфетті були танці зі співами, а потім на поле вийшов ксьондз та привів до тями вже напівпритомних футболістів, скропивши їх водою, як нововстановлений ліфт за підтримки партії «Свобода».

Власне, про сам футбол згадувати не хочеться, тому що могли забити, але не забили, хоча дуже хотіли. Спрацювало футбольне правило: коли не забиваєш ти, то обов’язково заб’ють тобі. Так, в принципі, і сталося. Ми програли 0:1, як і віщував один дуже поважний немісцевий уболівальник: «Програють, тому що весь Івано-Франківськ дуже хоче, вірить та надіється на перемогу. А трапиться все навпаки. Так буває». Всяке буває, це футбол, а нашому місту до поразок на футбольному полі не звикати.

Так і весь цей проміжок часу, до сьогодні, нас лихоманило. То ми давали бій сильним командам, то не могли нічого вдіяти з відверто слабкими суперниками. Варто відзначити всі домашні ігри, крім останньої, де кожній команді гостей було дуже важко. Щодо виїзних ігор, то не хочеться згадувати, як страшний сон, матчі в Херсоні, Вінниці та Хмельницькому. Але якщо говорити в цілому, то тренерові Володимиру Ковалюку вдалося «на коліні», за два тижні з усіх місцевих (що є приводом для гордості) виконавців зібрати дієздатний футбольний колектив.

Заради справедливості варто зауважити, що більшість футболістів – талановита молодь, яка ніколи не грала на такому високому рівні. Навіть до рівня Другої ліги, у якій виступає наша команда, вона не дотягує. Але зі всіма командами (за 18 ігор мені вдалося побачити тільки два дійсно сильних футбольних клуби) можна грати, відбирати очки та займати місце в трійці найкращих, що дасть змогу вирости у класі.

Остання домашня гра теж стала по-своєму унікальною. За тиждень до неї раптово, після численних попереджень синоптиків українського гідрометцентру прямо з неба повалив сніг. Ні працівники стадіону, ні футбольний клуб не могли прибрати таку масу снігу, щоб можна було проводити матч. Тому через соцмережі закликали всіх, хто має руки-ноги та вільний час, допомогти рідній команді. Коли я прийшов на такий флеш-моб, мене здивувала велика кількість добровольців. А вже потім дізнався, що у цей самий час пан мер міста приймав «парад» снігоочисної техніки та двірників. Чимось це нагадало мені нашого гаранта Конституції, який у 2014 р. приймав військовий парад на Хрещатику в ту саму хвилину, як терористи в Донецьку проводили «парад полонених».

Силами небайдужих добровольців та футболістів стадіон розчистили. Я ще тоді, махаючи лопатою, підколював гравців: «Дивіться, хлопці, перед вами стоїть велика відповідальність. Як будете погано грати, в перерві всі вийдемо та позасипаємо поле снігом». Але ми таки програли. Як би не було боляче, вважаю цю гру найбездарнішою грою року.

У результаті ми опинилися на 11-му місці серед 17-ти команд. Хотілося б, звичайно, кращого. І маю надію, що все ще попереду. Місто живе футболом, про це свідчить офіційна статистика відвідуваності, де Івано-Франківськ займає перше місце. Хоч десь ми у лідерах… У місті, як виявилось, живуть люди, які страшенно хочуть ходити на футбол, щоб бачити перемоги рідної команди. Все у нас ще попереду!