За покликом віри

Ця суперечлива історія тягнеться вже майже шість років і нарешті, можливо, близька до завершення. Вона розпочалася ще у 2010 році, коли за три місяці до своєї смерті 63-річна калуська пенсіонерка заповіла квартиру не рідному братові чи комусь із родичів, а «брату» по церкві. Відповідно, виникло протистояння, одна сторона якого не припиняє спроб повернути помешкання «у родину», а протилежна – його втримує.

Труна опустилася в яму, родина стояла в скорботі… Нелегке життя випало цій калушанці з дивовижним іменем – Іраїда. Жінка поховала ще молодого, 43-річного чоловіка, менше, ніж через рік – 29-річного сина, потім – тата і маму… Залишилася одна у двокімнатній квартирі. Брат і племінники жили на сусідній вулиці, однак у кожного з них – своє життя…

У такій ситуації жінка знайшла підтримку в Церкві адвентистів сьомого дня. Родичі  не заперечували – аби в неї був спокій на душі. Адже Іраїда Юхимівна не раз зверталася до місцевого лікаря-психіатра та лікувалася в Івано-Франківську на стаціонарі. Зокрема, в результаті депресивного психозу (як це зазначено у сигнальному повідомленні швидкої допомоги м. Калуша) 26 липня 2007 р. вона мала медикаментозне отруєння – прийняла 40 таблеток і порізала собі вени. Хотіла покінчити життя самогубством. Як розповів її брат Мирон Юхимович, в останній рік сестра перебувала в івано-франківській лікарні сім разів по кілька тижнів у зв’язку з її психічним станом…

Яке ж було здивування брата, коли, зайшовши у квартиру сестри наступного дня після похорону, він побачив у ній чоловіка з жінкою, які сказали, що відімкнули двері своїми ключами, та пояснили, що пані Іраїда за три місяці до смерті оформила на цього чоловіка заповіт! Зі слів пана Мирона, це був проповідник церкви, яку відвідувала його сестра, хоча у телефонній розмові з журналістом «ГК» чоловік назвався таким самим, як і інші, що ходять у цю церкву.

З того дня вже минуло майже шість років, однак брат по крові так і не може в судовому порядку повернути квартиру «у родину», яку його сестра заповіла брату по вірі.

13988750_1266553190021381_1728146815_n

Чи заповіт дійсний?

Іраїда Яраськів померла 22 листопада 2010 р. у віці 63 років. А 9 серпня того ж року заповіла все своє майно, в яке входила й квартира на вул. Литвина, 4 у Калуші, Миколі Олексійовичу Тимківу. Заповіт підписувався у неї вдома, а не в нотаріальній конторі нотаріуса І. В. Курищука.

Брат покійної Мирон Веряскін у травні 2011 р. подав позовну заяву до суду про визнання заповіту недійсним на тій підставі, що пенсіонерка була психічно нездорова і, як наслідок, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Проте, згідно з висновком Київського міського центру судово-психічної експертизи від 22.12.2014 р., в Іраїди Яраськів протягом життя виявилися різноманітні психічні розлади, на час складання заповіту 09.08.2010 р. вони теж були, але жінка «за своїм психічним станом у вказаний період усвідомлювала свої дії та могла керувати ними».

Ухвалою Калуського міського суду від 20 квітня 2015 р. позовну заяву було залишено без розгляду. Мирон Веряскін у своїй апеляційній скарзі на ухвалу пояснив: «В той час я перебував на стаціонарному лікуванні. Суд при вирішенні питання про залишення позову без розгляду не з’ясував мою особисту думку щодо обставин подання вказаної заяви, чи підтримую я заяву про залишення позову без розгляду. Мені не роз’яснено наслідків залишення позову без розгляду». Ця ухвала оскаржувалася ним навіть у Вищому спеціалізованому суді, але рішення міського суду залишено без змін.

Миколі Тимківу видали свідоцтво про право власності на квартиру, і він зараз робить там ремонт. А Мирон Веряскін вдруге подав позов до суду про визнання заповіту недійсним, але вже на тій підставі, що вважає підпис під заповітом не поставленим власноруч його сестрою, а підробленим. У позовній заяві він просив суд призначити почеркознавчу експертизу, результатів якої на сьогодні ще немає.

14017722_1266553183354715_1762408145_n

Брати милосердя

Про свої відносини з померлою спадкоємець Микола Тимків розповів так: «Абсолютно нічого нема такого, щоб ми щось обманювали. За людиною не дивилися, залишили напризволяще, ми людині допомогли, а зараз він хоче зробити винними нас. Ми разом працювали ще й на заводі з нею, були знайомі. Просто родина відказалася від неї. Повністю! Їй потрібна була допомога: купити щось, привезти чи навіть поїхати за ліками. Це все-все-все я робив. Не з ціллю, що вона мені щось перепише, просто як людині допомагали. А потім вона захотіла: «Я лишу на вас заповіт». Я кажу: «Родина у вас є». Вона відповіла: «Родина претензій не буде мати. Що родині потрібно, я родині вже дала». Така була її бесіда. Все! Суд відбувся, і суд присудив, що квартира наша!»

«Ніхто не приходив її провідувати в лікарню. З племінником я побачився, як вони не хотіли звільнити квартиру. А доти нікого не було, – додає він. – Жінка моя їсти варила, я привозив, тітка моя і ночувала там з нею. Бо деколи їй важко було самій. Я привозив і відвозив її до лікарні в Івано-Франківськ і з лікарні додому».

Однак брат покійної розповідає іншу історію: «Останнім часом ми їй приносили їсти. Але в основному вона сама готувала. Я і двоюрідна сестра приїжджали її провідувати в лікарні, і дочка моя… Я в холодильник дивився в неї вдома: продукти завжди були. Я приносив курятину. Вона ходила на ринок і купляла сама. Жінка мого брата їй теж купляла і заносила продукти, і двоюрідна сестра Галина також… Я Тимківа ніколи не бачив, як до неї заходив. Раз чи два дружину його бачив… Сестра нічого мені не розповідала, що вони приносили їй продукти. Ніколи!»

Про те, хто з них насправді більше і краще доглядав пані Іраїду, ми вже навряд чи колись дізнаємося. Але невдовзі, може, хоч почеркознавча експертиза з’ясує, чи це її підпис під заповітом, чи ні. Засідання суду, було призначене на 16 серпня, однак ані адвокат Миколи Тимківа, ні він сам до суду не з’явилися. Розгляд справи відкладено на 30 серпня. До того часу, за словами брата покійної, суд своєю ухвалою заборонив Тимківу проводити будь-які дії щодо квартири (у тому числі її ремонт) до вирішення судом справи по суті.

Тетяна КОТАШЕВСЬКА

Матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту MyMedia.