Забутий бургомістр

Нещодавня знахідка надмогильної плити бургомістра Станиславова Артура Німгіна поблизу об’їзної ділянки автодороги Львів-Рахів, неподалік с. Рибне, на відстані близько 300 метрів від автомобільного базару, неабияк сколихнула мешканців Івано-Франківська. На знахідку натрапив професор кафедри філософії, соціології та релігієзнавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Віталій Надурак під час прогулянки лісом, та у «Фейсбуці» про неї повідомив громадськість, звернувшись до міського голови Руслана Марцінківа. За вказівкою останнього, того ж дня, коли з’явилася публікація, надмогильна плита була перевезена на територію КП «Міська ритуальна служба». У нашій статті ми хочемо проаналізувати діяльність Артура Німгіна як бургомістра Станиславова, бо саме він, з усіх відомих нам, був міським очільником найдовший час, обіймав посаду з перервами під час Першої світової війни майже 23 роки, з 1896 по 1919-й.

Народився Артур Німгін 21 липня 1856 року у місті Тлумачі, у заможній єврейській родині місцевих лікарів. Навчався у Станиславівській гімназії, а згодом вивчав право у Львівському та Віденському університетах. Після закінчення навчання адвокатську практику проходив у Станиславові. Брав активну участь у польському суспільно-політичному житті краю. Артур Німгін був учасником ініціативної групи зі створення нового польськомовного періодичного тижневика Станиславова. Провідним засновником та натхненником газети був Агатон Ґіллер. Перший номер «Кур’єра Станиславівського» вийшов 4 квітня 1886 року. У невеликій кімнаті на першому поверсі будинку за теперішньою адресою вул. Бачинського, 2 збиралася ініціативна група цієї нової газети, тут же було і перше місце розташування її редакції. Протягом 1889-1891 років редакція вже працювала в приміщенні теперішнього «Історико-меморіального музею Олекси Довбуша» на вул. Мазепи, 1. Попередні польськомовні газети, хоч і засновані були раніше – у 1848 році, та, відповідно, 1870 року і в пізніших роках, але більше одного-двох років чи навіть кількох місяців не втримувалися. Власне, «Кур’єр Станиславівський» був першою постійною міською газетою і видавався аж до приходу радянської влади у 1939 році. Один із його засновників, доктор Артур Німгін, так згадував роль Агатона Ґіллера для молодого періодичного видання: «Він керував нашими першими кроками в журналістській професії, і йому завдячуємо, що перші номери «Кур’єра» були з великою симпатією прийняті в польській журналістиці». Згодом Артур Німгін був редактором «Кур’єра Станиславівського».

Фото надмогильної плити бургомістра Артура Німгіна, Фото Віталія Надурака, коли ним була виявлена плита 9 квітня 2018 р.

Політичну діяльність Артур Німгін розпочав у 1888 році, коли був обраний до міської ради Станиславова. Саме у ній розпочалася його стрімка кар’єра, у 1890 році він був обраний асесором, а 15 грудня 1894 року – уже віце-бургомістром. Саме цього року у бургомістра Станиславова Валерія Шидловського проявилися ознаки важкої хвороби, а його обов’язки фактично виконував протягом двох років Артур Німгін. У березні 1896 року відбулися вибори нового бургомістра Станиславова, за тодішніми законами його вибирали члени міської ради. Під час виборів єврейські радні, які складали більшість у раді, відступили християнам право висунення кандидатури на вакансію, але останні нікого не висунули, а віддали перевагу саме віце-бургомістру Артуру Німгіну, який за два роки на посаді зарекомендував себе з позитивного боку. За нього проголосувало 26 радних, двоє утрималися, а троє взагалі проігнорували вибори та навіть не з’явилися на засідання. Голосували тоді, за дослідженням відомого краєзнавця Михайла Головатого, методом «аклямації», тобто вставанням. Так у віці 40 років Артур Німгін стає бургомістром Станиславова. Дослідники історії міста в цілому позитивно оцінюють роки його праці як міського голови. На думку краєзнавця Івана Боднарева, Артур Німгін був досить результативним бургомістром, але тогочасна преса докоряла йому тим, що можна було зробити значно більше. Доктор Жанна Комар, яка вивчає історію архітектури Станиславова, зробила досить влучне порівняння бургомістрів: «Якщо Камінський був локомотивом, який рушив потяг з місця та швидко набрав оберти, то Німгін скоріше походив на контролера руху, що переймався не так швидкістю, як безпекою».

Нашим читачам ми розповімо про основні здобутки Артура Німгіна як бургомістра Станиславова.

Утворення «Великого Станиславова». Місто з усіх сторін, окрім південної, межувало з двома приміськими гмінами – Княгинин-містом, яке складалося з трьох частин: Княгинин-село, Княгинин-Бельведер, Княгинин-Гірка, та Княгинин-колонією. Номінально Станиславів був економічним центром різних промислових та торгових підприємств, але фактично всі вони були розміщені у Княгининах. Таке розташування було викликане потребою доступу до залізниці. Сам залізничний вокзал був за межами міста, рух до нього обмежували міські шлагбауми, за проїзд яких потрібно було сплатити мито. Близьке розташування приміських гмін не дозволяло розбудовувати Станиславів, тому виникла потреба в його об’єднанні з Княгинин-містом та Княгинин-колонією.

Перемовини про об’єднання розпочалися з 1900 року, однак міський магістрат Станиславова затягував цей процес. Мотивували своє небажання до об’єднання збільшенням податкового навантаження для міських платників податків. Спільної позиції було досягнуто у 1914 році, коли міська влада погодилася на приєднання Княгининів, що, на її думку, призвело б до збільшення міських податків та кращого розвитку Станиславова. Проте на заваді цьому стали події Першої світової війни. З 1920 року розпочалися активні перемовини, тоді ж було надіслано прохання про об’єднання до польського уряду. На засіданні міського магістрату Станиславова 12 лютого 1923 року було прийнято рішення про приєднання до міста гмін Княгинин-міста та Княгинин-колонії. Урядова постанова про об’єднання була видана 17 листопада 1924 року. Офіційно об’єднання приміських гмін з містом та утворення «Великого Станиславова» відбулося 1 січня 1925 року. Внаслідок приєднання Княгинин-міста та Княгинин-колонії до Станиславова він став третім за кількістю населення містом Галичини після Львова і Кракова. Його площа зросла в п’ять разів – з 410 га до 2011 га, а згідно з іншими даними – з 415,8 га до 2227,5 га. Таким чином, у процесі утворення «Великого Станиславова» Артур Німгін відіграв одну з провідних ролей, спочатку з крайньою обережністю до нього підходив, зволікав, а згодом погодився з цим рішенням, однак його реалізацію на десятиліття відклали події Першої світової війни.

Закладення міського парку. Процес закладення та розбудови міського парку досить ґрунтовно описав краєзнавець Роман Діда у книзі «Алеями міського парку», яка була опублікована під номером 22 у серії «Моє місто» в 2010 році. На кінець XIX століття Станиславів не мав громадського парку для відпочинку та розваг. Щоб вирішити цю справу, магістрат 1 квітня 1890 року вибирає спеціальну комісію у складі 6 радних: Єленя, Катцеленбогена, Затея, Єгермана, Регенштрайфа, Новицького. Робота комісії тривала декілька років, найбільш оптимальним місцем під парк було визначене Радецьке поле. У травні 1895 року магістрат Станиславова приймає рішення: «Закласти міський парк на землях Радецького поля, площею сім моргів, між липами та вулицею Голуховського (між сучасними вулицями Т. Шевченка та В. Чорновола), до якого доступ був би з обох боків». Також було вирішено докупити ще три морги землі, які належали С. Тунісові, щоб площа парку становила 10 моргів. Це рішення одразу викликало шквал критики про невідповідне місце для громадського парку. Розгромну статтю помістила у номері за 12 травня 1895 року «Газета Станиславівська», яка навела цікаву характеристику того місця: «Розташування поруч із тюрмою і казармами дуже невдале (приміщення тюрми «Діброва» на сучасній вулиці В. Чорновола та військовими казармами на вулиці Національної гвардії). Веде до нього вузька вулиця, де важко розминутися, а тут іще марширує військо і кіннота, шеренги в’язнів здіймають куряву…». Питання про фінансування майбутнього міського парку обговорювалося на засіданні магістрату у жовтні 1895 року і знову викликало чималі дискусії. Радний В. Луцький виступив категорично проти виділення грошей, мотивуючи це невідповідним та нездоровим місцем, бо у ньому всихають дерева. Відстоював інтереси парку радний Георгій Конкольняк. Прихильників закладення міського парку було значно більше, ніж противників, тому 9 грудня 1895 року магістрат Станиславова у бюджеті закладає 5 000 золотих ринських на потреби у розбудові парку. Важливу роль у затвердженні цього рішення відіграв тоді ще віце-бургомістр Артур Німгін. Роком закладення парку Михайло Головатий пропонував вважати не 1895, а 1896, коли у ньому посадили перше дерево і почалася його розбудова. У 1910 році урочисто святкували 500-літній ювілей Грюнвальдської битви, у якій об’єднане військо Королівства Польського і Великого князівства Литовського розбило війська держав Тевтонського ордену. Тоді під час урочистостей у міському парку на перетині головних алей відкрили пам’ятник на честь перемоги під Грюнвальдом. Був він споруджений у вигляді стесаної піраміди з природного каменю, на якому стояла шестиметрова колона, прикрашував яку білий орел з піднятими крилами. Автором скульптури був професор Е. Піщ. У 1942 році пам’ятник був підірваний німцями. Ініціатором встановлення пам’ятника перемозі у Грюнвальдській битві, як вважають, був сам бургомістр Артур Німгін.

Портрет Артура Німгіна, бургомістра Станислава протягом 1896-1919 років.

Закладення централізованої каналізаційної мережі Станиславова. Найгострішою проблемою міської інфраструктури Станиславова був слабкий розвиток каналізаційних мереж. Охоплені ними у Галичині були здебільшого центральні частини великих міст. Для середмість відкриті каналізаційні канали були головною проблемою. Окрім збудників інфекційних хвороб, втоплених курей та зіпсованого повітря, каналізаційні канали були ще й потенційно небезпечними для життя. Трагічний випадок трапився у жовтні 1911 року на Галицькому передмісті Станиславова, де в стічному каналі утопилася 8-річна дівчинка. Мережа каналізаційних каналів була малою, тому не охоплювала усіх потреб міста. У Станиславові її протяжність складала 10 км, а неочищені стоки скидались у річку Бистрицю Солотвинську. В інших містах Галичини ситуація була подібною, стоки потрапляли у ріки. Всі житлові будівлі на вулиці, де була каналізація, мали бути обов’язково до неї підключені. Вартість оплати визначалася у розмірі 1% річної ренти від вартості будівлі. Проект централізованої каналізаційної мережі розробили ще 1908 року, але його почали реалізовувати аж у 1914-му, перед самим початком Першої світової війни.

Зведення «Дому старців і калік», прототипу сучасного будинку пристарілих. За кошти міського бюджету Станиславова у 1900 році було завершене будівництво «Дому старців і калік» на 72 особи, роботи проводилися під керівництвом архітектора К. Захаріясевича. Складався комплекс із двох корпусів, у якому проживали представники двох віросподівань: християнського та єврейського. До нашого часу зберігся лише один корпус, розташований на сучасній вулиці Галицькій, 101, у ньому розміщена музична школа, а другий був зруйнований ще в період Першої світової війни.

Побудова нового газового заводу. У 1902 році на сучасній вулиці С. Ленкавського розпочалося будівництво нового газового заводу Станиславова.

Запровадження автомобільного таксі. У травні 1912 року магістрат Станиславова видав місцевому підприємцю В. Сівінському концесію на відкриття двох маршрутів для легкових таксі. У наступному, 1913 році вже існували денний та нічний тарифи, в останньому проїзд був на третину дорожчий. Автомобіль перевозив трьох пасажирів, розрахунок ще тоді здійснювали за таксометром. Таксі можна було замовити за телефонним номером 1-23.

Запровадження комунального автомобільного транспорту. У квітні 1914 року магістрат Станиславова закупив свій перший вантажний автомобіль потужністю 40 кінських сил та вантажопідйомністю 3,6 тонни.

За час Першої світової війни Артур Німгін тричі покидав місто, яке окупували російські війська. У період з вересня 1914 року до травня 1915 року його обов’язки виконував віце-бургомістр – німець Кароль Фідлер. У червні 1915 року разом із австро-угорськими військами до Станиславова повертається і бургомістр Артур Німгін. Через рік, у червні 1916 року, у ході Брусиловського прориву російські війська знову окуповують Станиславів. Протягом 1916-1917 років бургомістром був місцевий ресторатор Антоні Штигар. У липні 1917 року після остаточного відступу російських військ Артур Німгін повертається до своїх обов’язків. У період ЗУНР, з листопада 1918 по травень 1919 року, за роботою бургомістра наглядав комісар Павло Чайківський. Після відступу УГА 25 травня 1919 року із Станиславова та зайняття його поляками Артур Німгін ще деякий час був бургомістром, допоки його не звільнила з посади польська влада у 1919 році. Згодом Артур Німгін працював чиновником у Станиславівському воєводському управлінні. Мешкав у Станиславові, мав престижну квартиру на вулиці Казимирівській, 14 – у Будинку Ощадної каси (сучасна вулиця Гетьмана Мазепи).

Артур Німгін 10 січня 1904 року одружився з Вікторією Ташманн зі Львова. Подружжя мало сина Романа, який у міжвоєнний період працював чиновником Генеральної прокуратури у Варшаві. За свою довголітню працю був нагороджений Орденом Залізної корони Третього ступеня і мав звання кавалера ордена Франца Йосифа. Помер Артур Німгін 21 листопада 1933 року. Місце його поховання дотепер є до кінця не з’ясованим. На думку краєзнавця Івана Боднарева, він був похований на старому єврейському цвинтарі, сучасний район кінотеатру «Космос». Рабин Івано-Франківського регіону Мойше Лейб Колесник вважає, що Артур Німгін був похований на новому єврейському кладовищі, за міським озером. Це було зумовлено тим, що на старому єврейському кладовищі були родові ділянки, воно було закрите для поховань у 1930 році. Оскільки Артур Німгін був не родом із Станиславова, то, відповідно, не мав родової ділянки на старому кладовищі, а міг бути похований на новому кладовищі, яке діяло з 1926 року.

Памятник Грюнвальдській битві. 1910 р.

Ми віднайшли в Державному архіві Івано-Франківської області рішення №352 від 1957 року Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради депутатів трудящих «Про знесення бувшого еврейського кладовища по вулиці Радянській» (район кінотеатру «Космос»). У ньому зазначається, що згідно з генеральним планом міста Станіслава, затвердженим Радою Міністрів УРСР від 30 квітня 1956 року, на місці колишнього єврейського кладовища має бути споруджений парк та школа. Відповідно до першого пункту рішення, мали бути знесенні усі надмогильні пам’ятники на цвинтарі, а він сам мав бути перетворений на міський парк. Другий пункт рішення дозволяв родичам перенести могили своїх рідних на відповідні ділянки на цвинтарі по вулиці Куйбишева (сучасна вулиця Київська). Третій пункт мовою оригіналу: «Дозволити організаціям та підприємствам міста забирати з кладовища камінь та цеглу з пам’ятників, на які не буде заявлено претензій на перезахорону». Згодом замість парку та школи були побудовані п’ятиповерхові житлові будинки та кінотеатр «Космос». Новий єврейський цвинтар за озером чекала подібна доля. Протягом 5-10 червня 1967 року розгорілася т. зв. «шестиденна» арабсько-ізраїльська війна, СРСР підтримував арабські країни, через два тижні після початку війни Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради депутатів трудящих видає подібну постанову, що й у 1957 році, закриває кладовище та забороняє проводити на ньому поховання. Єврейськими надмогильними плитами – «мацевами» – були викладені вулиця Фрунзе (сучасна вул. Короля Данила), вулиця Чекістів (сучасна вул. А. Сахарова), та їх використовували у меншій кількості по цілому місту. Таким чином, місце поховання Артура Німгіна дотепер є нез’ясованим, і це питання потребує подальших досліджень.

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!