Згорілий заживо

Вибрав собі таку професію, щоб віддати життя за Україну. Про прикарпатського бійця Петра Остап’юка всі відгукуються дуже тепло – талановитий спортсмен, добряк, серйозний, спокійний та справедливий, роботи коло хати не цурався, ходив до церкви і організовував піші прощі, обожнював гори, свою сім’ю і землю. Ось тільки в коханні не щастило. «Наш син був особливий, він нікому не відказував у допомозі. На нього у нас була найбільша надія, я відмовляла його, але він сказав: «Якщо не я, то хто?»

«Герої не вмирають! – плачуть очі, і подвиг твій, Петрусю, не помре. Які прекрасні ті травневі ночі, вишневий цвіт злітає із дерев. Герої не вмирають! – плаче серце, тобі послання шле за небокрай. Шумить трава, весняний цвіт несеться, несеться і летить в Небесний Рай». Такі рядки зображені на меморіалі Петрові Остап’юку в його рідному селі. Це уривок з вірша, який для загиблого героя написав місцевий поет Іван Баюрчак.

Петро Остап’юк народився в селі Торговиця на Коломийщині. Після закінчення сільської школи 2005 року вступив до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання. За власним бажанням перервав навчання і продовжив його вже після строкової служби у Збройних Силах України. 2009 року здобув диплом за спеціальністю «викладач фізичної культури».

З вересня того ж року проходив службу в органах внутрішніх справ, міліціонер окремої роти міліції особливого призначення «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

З березня 2014 року, після розформування «Беркута», – міліціонер спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області. З квітня брав участь в антитерористичній операції на сході України.

29 травня 2014 року Петро Остап’юк разом з іншими бійцями івано-франківської спецроти міліції мав повертатись із зони проведення АТО на відпочинок. Близько 12.30 гелікоптер Національної гвардії України, на борту якого перебували прикарпатські правоохоронці, після злету з майданчика на горі Карачун був обстріляний з лісосмуги та підбитий терористами з ПЗРК. Під час падіння вибухнули паливні баки. В результаті загинуло 12 чоловік: шість військовослужбовців Національної гвардії, серед яких двоє членів екіпажу і генерал-майор Сергій Кульчицький, та шість представників спецпідрозділу МВС України з Прикарпаття, в тому числі і Петро Остап’юк. Вижив лише штурман екіпажу, який впав на дерева до падіння вертольоту.

1 червня в Івано-Франківську прощалися з п’ятьма прикарпатськими правоохоронцями. Тіло Петра Остап’юка через обстріли змогли вивезти до Харкова лише 3 червня, і з ним прощались окремо. 5 червня пройшло велелюдне прощання біля приміщення обласного УМВС, наступного дня Петра поховали у рідному селі.

Удома залишились батьки, два брати й сестра.

20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу, нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

У грудні 2014 року за побажанням батьків Петра Остап’юка у пам’ять про сина його колеги спорудили капличку на подвір’ї батьківського дому.

25 січня 2015 року на будівлі загальноосвітньої школи с. Торговиця урочисто відкрили та освятили меморіальну дошку на честь Петра Остап’юка.

У рідному селі загиблого щороку в січні проходять змагання з волейболу, присвячені пам’яті Петра Остап’юка.

22 лютого 2018 року в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання та спорту на другому поверсі центрального корпусу відкрили пам’ятну дошку загиблим в АТО бійцям, випускникам коледжу, серед яких і Петро Остап’юк.

зі своїм найкращим другом Віктором Яков’яком

Чеснота, що веде до раю

Микола Романюк був другом Петра, знав його, скільки себе пам’ятає. Каже, що Остап’юк був мегаспокійною людиною, навіть сперечався якось стримано. Але завжди дуже відстоював справедливість.

Петро надзвичайно дбав про маму. Допомагав, дарував подарунки. «У нас було четверо дітей. Я всіх їх люблю, – плаче мама, – але Петро був якийсь особливий». Він завжди жив для когось – для рідних, друзів. Не знав слова «ні». Ніколи не цурався роботи – і коло хати, і на городі. Любив ходити в гори на кілька днів з палаткою.

Хлопець часто ходив до церкви, організовував піші прощі до святих місць. Тепер в селі кажуть – нема Петра і вже немає паломницьких походів до Зарваниці. Потім, через роки, його колеги в міліції дивувалися – чому Петро прийшов сюди працювати, якщо він аж такий побожний.

Петро змалку обожнював спорт: влітку – футбол, взимку – волейбол. Вони з хлопцями навіть власноруч обладнали в селі великий спортивний майданчик, де кожен міг займатися різними видами спорту. «Тепер там глухо, площадка бур’яном поросла», – опускає очі батько.

Директор школи, де навчався хлопець, Володимир Курчій добре пам’ятає його, адже три роки викладав у тому класі фізику. «З мого предмета він мав посередні знання, – усміхається директор. – Сидів завжди на задніх партах. Як правило, там вмощуються діти, які чогось хочуть уникнути, сховатися за чужі спини, але це було не про Петра. Він просто сидів і чемно слухав заняття. Зазвичай вчителям запам’ятовуються діти, які були великими шибениками або  ж навпаки – зразковими відмінниками. Перші – своїми витівками, а другі – своїми знаннями. Петя не належав ні до перших, ні до других. Це була просто спокійна, врівноважена і дуже вихована дитина. Зараз таких є дуже мало. Така чеснота, як послух уже давно не в моді. А Петро був саме таким. Кажуть, що послух – це чеснота, яка приведе до раю…»

Під час шкільних новорічних святкувань хлопчина не раз грав почесні ролі, як-от Діда Мороза чи Миколая.

Вчитель з фізкультури Петро Хавлюк вчив майбутнього бійця ще з п’ятого класу: «Фізично хлопець розвинутий, психологічно – врівноважений. Слухняний. Добрий організатор. Чудовий спортсмен. Команда з волейболу, в якій він був, завойовувала першість села чотири роки поспіль».

Хлопець давно планував стати вчителем фізкультури. І став. Вчився в Івано-Франківську. Потім взяв академвідпустку, аби піти на строкову службу – вважав це своїм чоловічим обов’язком.

Очі почали сяяти

Після армії Остап’юк почав мріяти про роботу в «Беркуті». Спершу не пройшов вступні випробування, бо не здав норматив із бігу. Але хлопцю дали ще один шанс. Петро готувався, як міг. Запихав у наплічник цеглину і з тим усім щодня бігав по шість кілометрів. І таки добився свого.

Мама пригадує – коли Петя став «беркутівцем», в нього очі так почали сяяти, як ще ніколи в житті.

Побратими згадують Петра як дуже спокійного хлопця. Вони разом зі своїм нерозлучним колегою Віктором Яков’яком постійно підколювали одне одного. Це був неймовірно веселий тандем: Вітя вигадував якийсь жарт, а Петя вже підтримував цю хвилю. Це були друзі нерозлийвода. І навіть загинули в один день… До речі, коли хлопців відправляли на схід, то Остап’юк мав потрапити в іншу групу, але одразу звернувся до керівництва: «Хочу бути з Вітею!»

Під час Майдану мама дуже переживала за сина, просила його звільнитися з роботи. Петро їй тоді відповів: «Мамо, франківський «Беркут» ні до кого руки не простягав. Наші хлопці є гідними для народу».

Коли почалася війна, Петро часто казав: «Хто, як не ми?» Не раз нагадував своїм рідним про бабусю, яка у воєнні часи була зв’язковою УПА: «Моя баба воювала, то хіба я не годний?»

40 днів

На другий день після Великодня мама відчула дещо страшне, таке, від чого кров холоне. Згадуючи цей випадок, жінка затинається, починає плакати – дуже важко. Петя тоді якраз зібрався зі своїми друзями в ліс відзначати чийсь день народження. Але вже через хвилин 10 хлопцю зателефонували, терміново викликали на роботу. «Мамо, мушу їхати…» – «Як? Ти ж цілий день мав удома бути?! Сину, та ж то Великдень…» – «Така робота».

Коли Петро подавав своїм хлопцям руку, аби попрощатися, маму наче струмом вдарило – сльози покотилися горохом, а в голові майнула думка: «Я його більше ніколи вже не побачу».

Жінка ще хотіла всунути йому в руки сумку, яку заздалегідь наготувала в дорогу. Петро не брав: «Мамо, не треба, я ще прийду». – «Коли прийдеш, синочку?» – «Ой, не знаю коли…»

Про те, що хлопець вирушив у зону АТО, знали всі, крім мами. Петро дуже просив, не дай Боже, не сказати, бо в неї цукровий діабет – їй не можна хвилюватися.

Коли мама телефонувала, а в слухавці чула свист куль, син казав, що то стріляють на «учебці».

40 днів жінку мордувала та страшна думка, що вона більше не побачиться з сином. Саме через 40 днів Петро загинув.

Це сталось на Вознесіння. Марія з чоловіком того дня пасли корів. Якраз була їхня черга. З самого рання корова Остап’юків була дуже неспокійна, весь час рвалася втекти додому – такого ще ніколи не було. Спутали тварині голову до ноги, аби хоч трохи попаслася. Де там – все одно тікає, і лиш у бік села пильно вдивляється. І реве-реве… Одразу після 12-ої дня корова нарешті заспокоїлася. За дивним збігом якраз о 12.30 підбили гелікоптер на Карачуні, в якому перебував Петро.

Коли батьки прийшли в обід додому, ввімкнули телевізор. І якраз показували кадри збиття літака. Батько одразу перемкнув на інший канал. Якби ж вони знали, що щойно побачили фрагменти загибелі свого сина…

Потім знову погнали корів на пасовисько. А мама чогось ніяк собі місця не знаходила – так важко на серці було. Раптом побачила, що на поле їде сестра з чоловіком. Остап’юки одразу зрозуміли – трапилась якась біда. «Олю, що сталося?» – кричала мати хлопця. «Петра вбили…» – «Як убили? Та ж він весь цей час був на «учебці»…» – «Не був…»

«Я живий»

Вівчарка Мухтар, якого Остап’юк ще маленьким цуциком колись приніс додому, з дня трагедії цілий тиждень з буди не висунувся. Хоча цей собака завжди був справжнім господарем подвір’я – тільки-но хтось проходив повз браму, одразу гавкав. Мало того, пес навіть їсти відмовлявся, дивитися ні на кого не хотів, морду потупив десь убік, і так цілісінькими днями.

Друг дитинства Микола Романюк дізнався про трагічну звістку, коли був у рейсі. Він спинився на узбіччі та плакав десь зо дві години.

Директор школи Володимир Курчій до останнього не вірив, що Петя загинув –аж поки в село труну не привезли. Такого велелюдного похорону, як тоді, в Торговиці ще ніколи не було. Людей не злічити, приїхали навіть з сусідніх сіл. Прибули ще й волонтери, бійці…

Коли з Франківська до села везли труну, такі сильні сирени ревіли. Мама їх потім цілий рік у своїй голові чула. Кілька днів після похорону, коли відійшла від дії таблеток, йшла в поле й там кричала від душевного розпачу. «Я лиш своє тіло відчувала, – каже мама. – А душі в мені наче більше не було».

Незабаром після похорону Петро наснився своїй сестрі Ірині, з якою за життя був дуже близький. «Чому ти плачеш? – питався Петя. – Хіба я помер? Ти бачила, щоб я помер? Я живий!»

Іншим разом наснився разом зі своїми побратимами. Всі були одягнені в чисту форму, охайні, красиві. «Ви всі такі чисті…», – промовила дівчина до брата. «А ти думаєш, що тут немає джерельної води? Тут все є. Глянь лиш, скільки фруктів…»

Петрові побратими регулярно провідують його батьків. Кожного разу, коли ті хлопці заходять у хату, мамі здається, що то син прийшов.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!