Жертовне священство Івана Чав’яка

Йордан 1998 року був першим і останнім Водохрещем, коли парох церкви Святого Великомученика Дмитрія, що у мікрорайоні Івано-Франківська Пасічна, не прийшов до рідного храму на відправу. А коли на церковному подвір’ї святили воду, люди бачили, як отець Іван дивився на це священнодійство з вікна своєї маленької квартири і плакав. Через два тижні він приставився Господові.

З того часу в день його смерті пасічнянські парафіяни їздять до села Семаківці Галицького району, де спочиває вічним сном їхній душпастир Іван Чав’як. Поїдуть і цього року. А ми спробуємо дослідити, чому про таких людей не забувають.

 

Церква Святого Дмитрія у Пасічній
Церква Святого Дмитрія у Пасічній

Його Європа була тут

Коли на схилі літ отець Іван чи то з листів, чи то з преси довідувався про своїх колишніх товаришів-семінаристів, які у молоді роки виїхали за кордон і стали великими священиками у Філадельфії, Торонто, Нью-Йорку чи в Європі, він у задумі міг промовити: «Ади, та то і я міг поїхати, мене нічого не тримало». Але через хвильку додавав: «То пусте».

Так само не мав він звички згадувати, що за служіння церкві поплатився довгими роками сталінських таборів. І поготів ніколи не зазначав, що є володарем найвищих церковних нагород – митри і двох нагрудних золотих хрестів. Він не вписувався у сучасний священичий «бомонд» і не любив долучатися до його урочистостей.

Спокійна вдача і скромність завжди були окрасою Іванової мудрості, яку він успадкував від батьків. Виходячи з того, що простий сільський хлопець до Другої світової війни закінчив Станіславську гімназію, духовний ліцей, а потім і семінарію, можна дійти висновку, що родина Чав’яків, попри чорну селянську працю, дбала про освітній рівень своїх дітей. Насамперед, від тата Іван увібрав релігійні, світоглядні принципи, набрався справжньої народної побожності.

До слова, юнак не тільки без проблем вступив до семінарії, де навчався з 1936-го до 1939 року. Але й, як свідчить копія легіматиційної (залікової) книжки семінариста Чав’яка, мав оцінки винятково добрі та відмінні.

Та вирізнявся Іван насамперед чудовим голосом і абсолютним музичним слухом. Тож у духовній семінарії був дяком, відповідав за правильність виконання та звучання всіх богословських відправ і почувався на своєму місці.

Після того, як 1939 року прийшли перші совіти, невисвячений випускник семінарії змушений був два роки заробляти собі на хліб вчительською працею в с. Межигірцях. А коли у 1941-му Станіслав окупували німці, пішов до владики Григорія Хомишина, якого боготворив і, як згадував через десятиліття, запитав: “Скажіть мені, владико, що маю робити?”

Семінаристи та молоді священики тоді починали їхати за кордон, бо відчували, що війна може закінчитися на користь червоних «визволителів» і другої радянської окупації вони вже не витримають.

“Не знаєш, Іване, що маєш робити? – перепитав владика. – А що ти хочеш?” “Хочу вас спитати, що буде далі?” – відповів він. “Буде то, що Бог дасть”, – вимовив святий отець, дивлячись Іванові у вічі.

«Від цих слів до мене прийшов великий спокій, і я сказав, що хочу висвятитися. «То добре», – відповів владика. Так у 1943 році я прийняв священичий сан і був призначений кафедральним сотрудником у Станіславі», – пригадував отець Іван.

У тому ж році він отримав свою першу й останню парафію, яку мав до арешту, у Братишеві Тлумацького району. Молодий парох, який до того активно займався у всіляких організаціях «Пласту», виглядав на атлета. Від хати, в якій квартирував, йшов до церкви підтюпцем, направці, міг перескочити через рівець чи дозволити собі ще якусь вільність. Село йому було цікаве, люди приємні. Але з часом почув про себе таке: «Та що то за священик… Бігає, як хлопчисько? Не те що наш поважний та статечний настоятель».

Задумався Іван та запитав у одного досвідченого пароха, що йому робити, оскільки не виходить у нього належної ходи та постави. Той порадив: «Купи собі паличку (то модно), і вона буде тебе стримувати». Іван так і зробив, і все налагодилося. Але в 1946 р. у Львові пройшов псевдособор, українську греко-католицьку церкву було заборонено. З часом почали репресувати священиків.

 

Рукописна проповідь Івана Чав’яка
Рукописна проповідь Івана Чав’яка

Вирок і друга Голгофа

У 1949 р. енкаведисти схопили й Івана Чав’яка. На довгі 10 років його запроторили у Казахстан, Чурубай-Нури, Омськ, на шахти Кемеровської області. За що? Як свідчать архівні матеріали, за те, що він був для радянської влади «особо опасный государственный преступник, осужденный за связь с ОУНоским подпольем, которому помогал денежными и другими средствами».

У засланні Іван не втрачав віри у прийдешнє повернення, бо, насамперед, мав надію на порядних людей, яких розпізнавав навіть у середовищі тюремних наглядачів. Першим серед таких згадував начальника табору, який розумів його з півслова. Якось на Великдень, маючи шматок хліба та ампулку вина з волі, Іван подумав, що то є перша, а може, й єдина нагода відправити у неволі Службу Божу. Підійшов до начальника та питає, нічого не пояснюючи: “Будьте так милостиві, чи міг би я сьогодні не піти до роботи, а залишитись у бараці?” Той подивився, подивився та й каже: «Я знаю-знаю, зачем тебе это надо. Улавливаю, какой сегодня день. Оставайся».

А друга така добра людина зустрілася Іванові вже після повернення з таборів. То був начальник автобази в Угринові, що обслуговувала сільськогосподарські роботи. Він прийняв Івана на роботу диспетчером. Більше того, попри всі ризики, керівник автобази поставив його на квартирний облік, і в результаті вчорашній політв’язень отримав на околиці міста однокімнатну квартиру.

Але це було пізніше. А одразу після повернення з Казахстану в 1957 р. почалася для Івана друга Голгофа. Його не приписували, бо він не працює, а на роботу не приймали, бо не має приписки. То було замкнуте коло. Кілька років він часто ночував на вокзалі, щоб зайвий раз не підставляти сестру Катерину в Семаківцях. Саме вона зі щирим серцем прийняла брата після тюрми до батьківської хати і, хоч і була молодшою, якоюсь мірою замінила Іванові матір (батьки померли, коли він був у неволі). Разом із братом Катерина взяла на себе весь той тягар утисків і переслідувань, яких він зазнав уже після звільнення. Ним цікавилися специ НКВС, районне комуністичне керівництво, сільрада. Погрожували і сестрі за те, що прихистила неблагонадійного.

Та обійшлося. Автобаза, колектив водіїв стали для Чав’яка спасінням. Всі цінували його людяність та неймовірну освіченість. Як розповідає його учень, сьогодні – віце-ректор Івано-Франківської теологічної академії Борис Гобир, отець Іван навіть на схилі літ за своїм освітнім рівнем був значно вище за багатьох професорів. А знаючи, що диспетчер підприємства – справжній священик, ні один водій у його присутності не дозволяв собі поганого чи грубого слова. Більше того, коли шанований ними Іван Филипович отримав призначення пароха у пасічнянській церкві, працівники автобази почали їздити туди на відправи, багато з них стали вірними парафії.

 

Отець Іван на схилі літ
Отець Іван на схилі літ

Щастя останніх літ

Отець Іван до легалізації греко-католицької церкви (кінець 80-х) разом з іншими її сподвижниками виконував відповідні обов’язки в підпіллі, тому перебував у полі зору владики Павла Василика, владики Софрона Дмитерка, отців Сімкайлів. Тож із відродженням активного духовного життя в Івано-Франківську вони запропонували йому в 1989 р. тимчасово взяти під опіку дерев’яну церковцю в Пасічній, яка дивом уціліла під час пожежі в роки війни. Тимчасово, бо Іван Чав’як, 1913 р.н., вже був людиною немолодою. Але Господь подарував йому ще майже десять щасливих літ духовного служіння.

Вперше з далекого 1949-го отець Іван став публічним священиком, нарешті отримав сатисфакцію, можливість стверджувати людей у вірі. Він заново вибудував у Пасічній парафію, дав їй нове дихання, дав їй життя. Не було на той час у церкві своїх дяків, співаків – виховував їх сам. У стосунках з парафіянами був дійсно духовним батьком, лагідним душпастирем, дуже доброю людиною, яка вміла кожного зрозуміти і допомогти. Міг годинами сидіти у сповідальниці, вислуховуючи якусь заблукану людину.

Та й у господарському плані отець зробив дуже багато для відродження церкви Святого Великомученика Дмитрія, яка є пам’яткою архітектури. В радянські часи вона була захаращеним сірим складом театрального реквізиту, і коли відкрилася заново, люди побачили завішані павутинням віконця, прогнилі дерев’яні стіни та діряву підлогу. Але вже через невеликий проміжок часу розпочалося її відновлення, розгорнулися малярські та іконописні роботи, навіть було проведено опалення.

Ремонт не був перешкодою для церковного провадження. О 8-ій ранку отець Іван розпочинав Утреню, о 10-ій – Службу Божу, все робив строго за богослужбовими книгами – жодних відхилень. Його проповіді були особливими. По суті, парох виголошував власний духовний досвід, непорочне сприйняття світу. Тож навіть якщо промова виходила задовгою, нікого це не напружувало – його слухали, затамувавши подих.

Тривалий час ніхто не зауважував, що отця долає рак. Він терпів страшенні болі, але поводився так, щоб люди цього не знали. Мовляв, у кожного свої негаразди…

Чавяк
Портрет Івана Чав’яка, написаний невідомим політв’язнем

28 грудня 1997 р., у власний день народження, Іван Чав’як – тоді вже отець-митрат, протопросвітер – відслужив свою останню Літургію. Після неї він приймав щирі привітання, але поглядом наче прощався з людьми. Попросився побути деякий час вдома, відпочити. Але після нового року, коли помічник дипломатично запитав: «Отче Іване, то як то буде на Різдво?», відповів: «Та як собі дасте раду, так і буде». Не прийшов до церкви і на Йордан. А через два тижні відійшов у вічність.

Парафіяни хотіли поховати свого душпастиря в Івано-Франківську – на цвинтарі у Дем’яновому Лазі чи у Пасічній, були навіть пропозиції упокоїти тіло його біля церкви Святого Дмитрія. Але був заповіт отця Івана: «Там, де я народився, там і хочу бути похованим – біля рідної сестри у Семаківцях». Так і вдіяли.

До слова, у рідному селі іменем Івана Чав’яка назвали вулицю. А в Пасічній в найкращих його традиціях провадиться парафіяльне життя. Тож дорога незламного сповідника віри не знає кінця.

Марія ПАЛЮГА