Життя поміж рядків

  • Упродовж восьми років, відколи я працюю в «ГК», мені дуже дивно говорити комусь фразу «я на роботі». Я би страшенно хотіла, щоби якомога більше людей у світі могли запізнати таку радісну і кайфову роботу. У «Галицькому кореспонденті» від самого початку була дуже химерна й тонка межа між роботою і життям. Для багатьох з нас ця межа врешті стерлася, ми «підсіли» на власну ж роботу і почали проживати свої життя в редакції. Часом не могли розійтися до ранку. У вівторки тому, що «робили газету» – писали тексти, верстали сторінки, редагували і вигадували найбільш вдалі заголовки. Усе це робилося страшенно вільно і творчо, тому поняття графіків і дисципліни теж було химерним. А в інші дні – тому, що нам було добре усім разом і годі було розійтися по домівках.
    Не знаю, чи ще десь є така газета, де усі її працівники – друзі, часто найближчі. Де усі читають приблизно одну й ту ж літературу, насолоджуються схожими фільмами й музикою і люблять про це поговорити. Найкращі світові бестселери, коли з’являлися у Франківську, практично одразу ж приносились кимось у редакцію і «йшли по руках». Вишукані і не дуже напої залюбки куштувались всіма разом. Влітку нашими були обидві франківські ріки. Нічого не планувалося наперед. «Їдемо на ріку!» – казав хтось посеред дня, який у багатьох інших редакціях був залізно робочим, і всі радісно йшли на котрусь із Бистриць. Чи заважало це роботі? Сергій Борис, який зібрав докупи це прекрасне товариство, часом робив спроби дисциплінувати творчу інтелігенцію, але ці спроби були інтелігентними також.
    Гарний період у житті газети почався тоді, коли нам відкрили двері дуже просторого приміщення на першому поверсі (сьогодні там влаштовують виставки). Там одразу ж почалися тенісні та бадмінтонні турніри, хтось умудрявся у цей самий час кататися довкола гравців на ровері. Половина тодішнього колективу їздила на роверах, тож часом редакція влаштовувала собі виїзди за місто, які іноді закінчувались матеріалами про цікаві місця і маршрути. Усі річниці газети ми відзначали у горах, проживаючи газетною родиною по кілька фантастичних днів і ночей у щоразу нових та незвіданих місцях. До газетної родини належали також файні друзі поза редакцією, які охоче проживали життя в цьому химерному товаристві.
    Кілька років із нами жила дуже інтелігентна киця. Вона сама до нас прийшла і сама вирішила залишитись. Спала на наших робочих столах, однак уміла не заважати. Киця на ймення Киця врешті також стала героїнею статті.
    Радість роботи у «Галицькому кореспонденті» полягала також і в тому, що серйозні могли бути серйозними, ті, хто потребував щоденного унормованого графіка роботи, безперешкодно його дотримувались, а ті, хто не звик до звичного робочого режиму, працювали за режимами власними. Можна було взагалі не приходити на роботу, але газета трималася на залізному правилі: усі тексти мають бути зданими у вівторок. Це працювало.
    У «Галицькому кореспонденті» рік тому відбулися зміни. Ту «молоду кров», про яку так часто мріяв Сергій Борис, врешті привела новий редактор Таня Соболик. Ці молоді живуть по-своєму, але усі вони так само заражені вірусом свободи й умінням любити життя та свою роботу. Найбільший секрет «Галицького кореспондента» в тому, що всі, хто його робив раніше і робить зараз, роблять це кайфуючи.
    Наталка Голомідова

  • Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!