Життя вже не стане таким, як раніше: Атовець шукає спокою на цивілці

Івано-франківський журналіст Микола Волков принципово не одягає військову форму. Доста з нього війни! Після демобілізації бійцеві захотілося зовсім іншого життя, більш спокійного і розміреного. Він покинув журналістику і пішов працювати вантажником. Бо там йому ставало легше – не треба було багато мізкувати. Нині Микола знову пише статті, але живе в геть новому форматі.

Виходив з пекла пішки

Не бравши участі у двох останніх Майданах і не служивши в армії, після принесеної повістки Микола таки прийшов до військкомату. Батьки пережили це досить тяжко, особливо мама. Але що вдіяти – зібрався та й прибув у призначений день.

Екіпірування не було, редактор і журналісти газети «Репортер», де працював Микола, передали йому бронежилет. Батькові вдалося дістати каску.

Волков захищав кордони України з початку вересня 2014-го. У складі 128-ї гірсько-піхотної бригади журналіст спершу потрапив у Луганську область, де його взвод тримав блокпост в одному із сіл під Станицею Луганською. На початку жовтня підрозділ перекинули у село Нікішине на південний схід від Дебальцевого в Донецькій області. Там почалася справжня війна.

У лютому Миколі вдалося вийти із Дебальцевого. Тоді українські військові потрапили в оточення. Багатьом із них вийти живими так і не вдалося. Волков виходив з того пекла пішки.

Хотілося тиші

Коли Микола повернувся додому, два тижні відпочивав. А потім почалися робочі будні. Посада редактора сайту вимагала від Миколи стресостійкості та мало не цілодобової активності. «З моменту, коли прокинувся вранці, й аж до хвилини, коли засинаєш увечері, мусиш жити в режимі онлайн, – каже боєць. – З часом мені ставало все важче й важче. Не фізично – морально. Мої обов’язки почали сильно гнітити. Став дратівливим. Дуже нервувало, коли неуважні журналісти писали матеріали на воєнні теми і допускали неточності чи навіть помилки, наприклад, щодо правильної абревіатури військової техніки чи назви підрозділу. Вдома не раз зривався на дружині. Словом, типові явища, які поширені серед нашого брата…»

Микола так протримався півроку. Остаточно відчув, що це більше не його улюблена справа. Треба було вчинити чесно стосовно себе і колег – піти.

«Якщо відверто, мені й досі трохи ніяково перед «Репортером», – зізнається Волков. – Весь колектив так допомагав мені, поки я був на війні, і моїх батьків підтримували, і навіть мій підрозділ».

Що робити далі, атовець і гадки не мав. Купу років пропрацював у журналістиці. Дуже важко наважитися все кардинально змінити. А потім Микола подумав: «Якщо я рік зміг пережити те пекло в окопах, в болоті з мишами, то хіба поміняти діяльність – це страшно?»

Бійцю хотілося просто не думати, не мізкувати. Пішов вантажником на «Нову пошту». За півтора місяці скинув аж 10 кг. Микола дуже цінував цю роботу, бо коли повертався додому, міг повністю переключитися на свої справи: почитати книгу, послухати музику, погуляти з дружиною… Журналістика не дає такої можливості, тут ти весь час варишся в думках про роботу – або ще треба здати якийсь матеріал, або вже необхідно думати, як готувати новий.

Найдужче хотілося тиші. Микола мав бажання просто сидіти на лавочці, слухати шелест листя, і щоб ніхто не чіпав.

Через кілька місяців хлопцю запропонували роботу у сфері перекладів, а далі він почав працювати у прес-центрі медуніверситету, і так до цього часу.

Для чогось Бог послав цей досвід

Микола зізнається, що адаптація до цивільного життя і досі триває. З декотрими явищами він живе дотепер. Наприклад, щоночі сниться війна. Не обов’язково бої, це може бути воєнний побут, просто перебування на позиції, звичайні розмови з побратимами… Це дуже виснажує. Але воїн намагається не думати про воєнні сновидіння. Він десь прочитав, що таким чином психіка відкладає стресовий досвід у глибокі полиці свідомості. «Мені підійшла ця версія, – усміхається Микола. – Стало трохи легше. Але в принципі мені й так нема куди діватися. Мушу з цим жити. Звісно, можна підсісти на транквілізатори. Тоді снів – жодних, спиш, як убитий. Зате зранку почуваєшся, ніби з похмілля, або взагалі півдня ходиш загальмованим».

Перші місяці після демобілізації Микола зловживав алкоголем. «Я не аватар (на фронті так називають пияків – Ред.), – сміється боєць. – На передовій я не пригубив ні чарки, навіть цигарки не курив… А от на цивілці нахлинуло. Час від часу хотілося загасити стрес. Особливо під час зустрічей з іншими вояками. Починалося з бокалу пива, і пішло-поїхало… Потім минулося. Зараз узагалі не вживаю. Тим паче напідпитку сон ставав ще жахливішим. Такі кошмари снилися, що й згадувати не хочеться».

Тепер з побратимами він бачиться нечасто. Але є в них дві дати, коли збираються у примусовому порядку. Перша – 18 лютого – день виходу з Дебальцевого. Хлопці називають його другим днем народження. А друга дата – 14 жовтня.

Хлопець каже, що життя вже ніколи не стане таким, як раніше, і з цим треба змиритися кожному воїну, який повертається звідти. І це треба сприймати як належне – для чогось Бог послав людині цей досвід.

Цієї весни Волков із дружиною взяли участь у тижневій реабілітації для сімей атовців, яка відбувалася у Гошівському жіночому монастирі Різдва Пресвятої Богородиці. Дуже насичена програма, робота з психологами в групах… Та найбільш ефективними виявилися розмови з дружиною. Микола стільки всього дізнався про почуття і внутрішній стан своєї жінки!

«Психологи нам пояснювали, що боєць теж має зрозуміти дружину, – розповідає атовець. – Адже тривале чекання чоловіка з фронту дуже виснажує, накладає психологічну травму. А якщо в сім’ї є діти, то й поготів. Адже всі чоловічі обов’язки жінка мусить звалити на свої плечі. А чоловіки, як правило, цього взагалі не розуміють, мовляв, на що їй скаржитися, вона ж удома сиділа, поки я в окопі відстрілювався… Ось так і розпадаються потім сім’ї – через брак взаємної комунікації».

Після війни Микола почав цінувати прості речі: піти з дружиною в кіно, з’їсти морозива чи випити соку, коли захочеться. На фронті траплялися такі часи, коли навіть води не було.

Микола принципово не одягає військову форму. Раніше вбирав її лише на якісь особливі дати. Наприклад, пам’ятна хода до річниці Іловайської трагедії. Хлопець вважає, що камуфляж для тих, хто зараз на передовій. А Волков уже своє відвоював. Назад узагалі не тягне. Хоча його військова форма висить удома в шафі, берці теж складені. Словом, якщо буде мобілізація, Микола готовий. Година-дві – він зібраний.

Наталя МОСТОВА

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!