Знайти рядового Турчина

Загинути чи пропасти безвісти? Страшне, надлюдське запитання. Але ж – війна. І якщо якась невідступна сила все-таки змусить бійця дати відповідь, він, вибираючи із двох зол, найбільш ймовірно, скаже: «Краще героїчно загинути». Та чи випаде йому така винагорода?

Більше року – мовчання

На жаль, за різними оцінками, у зоні проведення АТО безвісти пропало до 1,6 тисячі осіб (військових та цивільних). Хоча, за словами правозахисників,  жодна державна служба в Україні не має  точних даних про це. Тим не менше, як засвідчив для «ГК» координатор Івано-Франківського обласного інформаційного центру для учасників АТО та членів їх сімей Володимир Веркалець, у списках безвісти зниклих на сході країни є 12 чоловік із Прикарпаття.

Юридичні і моральні  випробування, які доводиться переживати їх рідним, опишемо на прикладі одного із цих дванадцяти – Михайла Турчина з села Озеряни Галицького району.

…Пані Марія знову прокинулася серед ночі – вкотре такої гіркої, але сповненої надії. Їй здалося, що за вікном промайнула постать сина Михайла, який ще з вересня минулого року жодного разу не дав про себе чути. Вона завжди переживала за Михася, коли він бував далеко від рідної домівки – на заробітках. Тепер же мати у постійному, хоч і прихованому відчаї, бо син не виходить на зв’язок із зони АТО.

А одного дня Марія Миколаївна відчула себе героїнею пісні «Балада про матір» у виконанні Софії Ротару. Пам’ятаєте той надривний рефрен: «Олексій, Альошенька, синок!!!»? Щоправда, та історія відбувалася у сільському клубі, куди через багато років після перемоги над гітлерівцями привезли кінофільм про війну, в якому мати впізнала сина. А Марія Турчин не так давно розгледіла свого Михайла у кадрі телевізійних новин, які постійно дивиться вдома. Зі сльозами на очах вона розповідає, що син – змучений та мовчазний – сидів серед полонених українських солдатів у якомусь приміщенні, мабуть, на території сепаратистів.

Чи це дійсно був він, чи виплаканий матір’ю міраж – важко сказати. Але реально у справі 36-річного військовослужбовця Михайла Степановича Турчина протягом 15-ти місяців, що минули з часу його зникнення, так нічого і не змінилося.

пропав_безв1

Поряд з рідними. Кілька років тому

Як то було?

У червні 2014 року, коли проросійські сили на Донбасі почали вдавати з себе непереможних ополченців, Михайло сам звернувся до Галицького військкомату, оскільки був впевнений, що саме такі, як він, дуже потрібні в зоні АТО. Річ у тому, що двоє синів Турчиних, Михайло та Володимир, свого часу не «косили» від строкової служби в армії, а, як то пасує здоровим, впевненим у собі хлопцям, пройшли службу у Збройних Силах України. На цю обставину у комісаріаті зважили, але призвали Михайла до війська не в перший же день, як він думав, а майже через два місяці. Надворі стояв гарячий серпень, на мапі України вже було окреслене пекельне коло на сході. Рідні призовника не були раді його пориву. Та Михайло не відступав від свого рішення. Мовляв, ви ж якось казали, що я себе ще ніяк не проявив. До того ж, навіть односелець Олег Іванків, у якого з дружиною дуже маленька дитина, і той пішов до війська. Тож чому не піти йому – Михайлові, який ще не встиг завести сім’ю та обрости дітками? Він мріяв все це надолужити – після війни. Та чи судилося?

У розшуках сина матері допомагають зять Іван та дочка Мирослава. На сьогодні є два офіційних підтвердження його недовгого перебування у військових підрозділах.

Це, зокрема, витяг із наказу командира військової частини А 0278  80-ї аеромобільної бригади м. Львів за підписом майора А.П. Арабського. Відповідно до бойового розпорядження керівника сектора А від 30 серпня 2014 р., певна кількість особового складу була переміщена у селище Побєда Новоайдарського району Луганської області. У цьому числі був і мобілізований Михайло Турчин.

Ще одне свідчення: командир військової частини (польова пошта В 3720), полковник А.П. Ковальчук підтвердив, що з 30 серпня 2014 р. рядовий Турчин Михайло Степанович у складі штабного підрозділу виконував завдання в районі проведення антитерористичної операції. 5 вересня радіозв’язок з ним обірвався. Наразі місце перебування рядового невідоме (як і не зазначається, де саме виконувалось завдання і в чому його суть – ред.).

1998 рік. Михайло на строковій службі
1998 рік. Михайло на строковій службі

Коли Побєда – не перемога

Що таке район селища Побєда станом на початок вересня минулого року, можна зрозуміти з тодішньої інформації у ЗМІ. До того ж цікаві дані з’явилися у Вікіпедії. Так ось, 3 вересня 2014-го  200 мирних мешканців Побєди стали жертвами нальотів російської авіації. За іншими джерелами, цей населений пункт найманці зрівняли тоді з землею з ракетних установок «Смерч». Знищили і базу українського батальйону, яка була їхньою головною ціллю. А вже у червні цього року владика Богдан (Манишин) разом з 11-ма капеланами освятив там каплицю Святого архангела Михаїла та пам’ятний меморіал загиблим. За офіційними даними, в боях полягло 17 осіб.

Чи знав або що знав Михайло про ті страшні події – невідомо. Зауважимо, що коли він мобілізувався та проходив військову перепідготовку в Яворові, а далі відбув на схід, з дому по телефону рідні щоразу цікавилися, як у нього справи, де він та чи довго чекати його повернення. Звичайно ж, боєць був небагатослівний, але чути його голос вже було для рідних відрадою. Пізніше військовий товариш Турчина – Василь Скальський з Бурштина – якось зателефонував до Михайлової сестри та її чоловіка і попросив не турбуватися, часто не дзвонити, бо солдатські будні до хвилини заповнені бойовою підготовкою. Мовляв, як тільки буде вільний час, Михайло сам зателефонує додому.

Дзвінок з війни

Але на початку вересня дзвінок з Михайлового телефона здивував і навіть налякав його сестру. Бо з того боку, на жаль, вже був не рідний брат. Якісь чужі голоси питали Мирославу, чи є у неї хлопець, чия вона дівчина? Чи можна до неї приїхати, познайомитися? Але відчувши, що щось не сходиться, невідомі припинили розмову. Мабуть, ті люди заволоділи мобілкою Турчина та, відкривши в ній контакти, хотіли дізнатися, хто ця Мирослава, якій Турчин час від часу дзвонив. Після цього випадку більше ніяких сигналів з війни не було.

На сьогодні з неофіційних джерел Михайловим рідним відомо, що група з восьми десантників на початку вересня 2014-го пішла у розвідку. Було це десь в районі горезвісного Щастя, недалеко від Луганська. На якомусь етапі хлопці розділилися порівну і розійшлися в різні боки. Одна четвірка потім повернулася. А та, у складі якої був Михайло, невідомо куди поділася.

Є щодо цього дві версії. Перша: група, що зникла, опинилася в руках сепаратистів і була розстріляна. Друга версія: розвідники потрапили у полон, де перебувають до сьогодні. Як ви гадаєте, якої версії дотримується Марія Миколаївна? Звичайно ж, другої, і тільки її. Тепер для матері полон – це щастя. Бо це життя! Нехай навіть у нестерпних умовах, під страхом постійних погроз і, можливо, катувань. Але ж полон – це ситуація, коли раптово все може змінитися і життя бранцям знову посміхнеться – з усіма його принадами, незавершеними справами та заповітними мріями.

На жаль, поки що дійсність не посміхається рідним Михайла Турчина. До речі, в зоні АТО нині  перебуває і двоюрідний брат Марії Турчин – 40-річний Іван Скірин. А Михайло так і залишається номером 430 у всеукраїнському реєстрі військовослужбовців, які безвісти зникли у зоні проведення антитерористичної операції. Розпочато правову процедуру визнання його саме таким. Мати здала так звані ДНК-профілі для експертизи та подальшої ідентифікації, якщо десь буде відшукано «матеріал сина». За словами фахівців, новітні технології дають змогу здійснити  експертизу ДНК навіть на мізерній долі біологічного матеріалу. Тобто навіть у попелі можна знайти необхідні частки для тестування. Звичайно ж, проведення цих процедур дуже дороге і  затяжне з огляду на об’єктивні причини.

Вибачайте за гіркі подробиці, але в очікуванні на результати тестів ДНК дуже багато тіл загиблих перебуває у бюро судово-медичної експертизи у Дніпропетровську та Запоріжжі. Окрім того, як повідомлялося у січні цього року, на той час 100 мішків з тілами та рештками вбитих зберігалися у загальному рефрижераторі та на вільних місцях у моргах Запорізької області.

Принагідно зауважимо, що за останніми даними радника президента України з гуманітарних питань Ольги Богомолець, цього року встановлено 418 ДНК-збігів (всього для проведення досліджень надійшло 1670 фрагментів тіл). І останнє у цій жахливій статистиці. Як переконує історія воєн, не менше 70% незнайдених воїнів – це загиблі, останки яких не виявлено.

kaska

Ще буде суд

Але повернемося до історії Михайла Турчина.

«До роботи у його справі залучено адвоката Гельсінської спілки з прав людини в Івано-Франківській  області. Галицький районний відділ міліції (тепер – поліція) порушив розшукову кримінальну справу. В її рамках триває збір інформації. Закрити це провадження можна буде лише тоді, коли за повним юридичним визнанням військовослужбовця не буде знайдено, – розповідає координатор Галицького інформаційного центру для учасників АТО та членів їх сімей Оксана Пашинська. – Відповідно до чинного законодавства України, якщо особа перебуває у списках безвісті зниклих, то засвідчити саме такий її статус можна лише шляхом прийняття судового рішення. Якщо протягом трьох наступних років від людини так і не буде звістки, знову ж таки рішенням суду можна буде визнати цю особу загиблою під час проведення АТО, щоб члени її сім’ї, теж отримавши відповідний статус, могли скористатися гарантіями соціального захисту, які передбачені законом. Зараз допомога матері рядового Михайла Турчина надана тільки у рамках районної програми з такої підтримки».

Марія Миколаївна вдячна й за те. Але бідкається, чому збігають місяць за місяцем, а нових даних у справі її сина – нема. У рідному районі робиться все для того, щоб юридично-правові колізії якомога менше травмували маму і всю рідню Михайла Турчина, бо вони й без того вже натерпілися болю. Але ж результат залежить від пошукових заходів на Луганщині, професійних зусиль у кабінетах столичного рівня – НП (МВС), СБУ, ЗСУ… Ніхто ж із нас не бачить, наскільки напружено і ретельно там діють. Тим більше, що цієї страшної роботи дуже багато.

Та мати Михайла не втрачає надії на те, що добрі люди, в яких чинах вони б не були, з якими б труднощами не стикалися, зможуть з’ясувати всю правду про зникнення її сина і… повернути його до рідної хати.

Марія ПАЛЮГА 

 

Щоб завжди бути в курсі останніх новин - приєднуйтесь до нас у Telegram!