Стереотипами земля повниться. Наш світогляд часто ґрунтується на хибних уявленнях про інших людей, міста, регіони, та що там — навіть про самих себе. Стереотипи заповнюють пробіли в реальних знаннях. Якщо на власні очі не бачили, не були, не знаємо — здатні вірити будь-чому.

Наша країна настільки велика й різноманітна, що нам не вистачає особистих зв’язків, аби скласти правильне враження про кожен з регіонів. Часто вони стереотипні не лише про віддалені області, а й сусідні. Тим паче нічого дивного нема у стереотипному сприйнятті заходу та сходу. Єдине, що в епоху розвитку Інтернету, соцмереж, безлічі культутрних проєктів і можливості подорожувати, ми продовжували жити в стереотипній бульбашці, не замислюючись, а чи праві ми? Бажали відкривати для себе нові країни й віддалені куточки світу, а не невідомі до цього куточки власної країни. І лише ті, хто зрушував соціальні бар’єри, приїздив із заходу на схід чи навпаки, знайомився з людьми, робив для себе неочікувані відкриття.

Донбас як етнокультурний і географічний регіон тривалий час піддавався відчайдушній демонізації. Не раз ми чули, що це край бандитів, людей неосвічених, некультурних, сірий, запилений регіон, де більшість населення — як це прийнято говорити просте бидло. Та що там, продовжуємо чути це й досі.

Сьогодні я згадаю ці та інші стереотипи й спробую їх розвіяти.

Почнемо з трагічного сьогодення. 

• 1. Воюють лише чоловіки з західних та центральних областей. Звідси ж похідне “навіщо нам той Донбас”, “чому наші чоловіки мають гинути за них”, “а вони тут біженцями оформились”. 

Це дуже поганий меседж, який лише розділяє країну. В кожній області є добровольці, мобілізовані, ухилянти, зрадники, є ті, хто лишились або виїхали закордон, є ті, хто допомагає і ті, кому байдуже до долі країни. 

В 2014 році одні з найперших, хто став на захист своєї країни, були молоді хлопці й старші чоловіки зі сходу — ультрас, добровольчі батальйони, згодом були контракти в ЗСУ. Можливо, колись ми будемо знати достовірні дані щодо кількості чоловіків і жінок зі сходу, які служили в Збройних Силах. В 2022 році в одному з інтерв’ю Валерій Маркус, будучи тоді старшим сержантом 47 бригади, сказав, що відсоток військових зі сходу — найбільший в Україні. Як зараз, я не знаю. Але по власних відчуттях, серед моїх знайомих дуже багато родин, в яких воюють і чоловіки, і жінки. 

Фото з маленького містечка на сході країни розвіює стереотип, що наші люди не захищають свій край. Алею в міському парку відкрили ще у 2015 році, вперше встановивши пам’ятник загиблим землякам. Тепер тут стенд з фотографіями наших захисників, їх іменами названі вулиці. А кладовища, так само, як і скрізь, майорять синьо-жовтими прапорами.

Ці герої віддали життя за свою землю, але війна дійшла і до їх рідного дому

• 2. Друге, що я неодноразово чула про схід, що села у нас бідні, хати обдерті, двори й господарства занедбані, а міста — сірі, запилені, неохайні.

Насправді ж наші міста й села відрізняються від інших хіба що якимись регіональними культурними особливостями. Дійсно, є села, які вимирають. Але це загальна проблема, не лише нашогокраю. Звісно, можна зустріти занедбані помешкання. Є хати, що виглядають умовно “бідно, але охайно”. Є села, де зведені великі, добротні, сучасні будинки. 

Так само і з містами. Звісно, вони переповнені сумнозвісними хрущовками, але це той спадок радянської урбанізації, який ми маємо, і не лише на сході. Але кожне місто має свою атмосферу, історичні будівлі, свою історію, вони озеленені, освітлені, красиві й затишні. На жаль, унікальна архітектура й історія Бахмута, Маріуполя, Лисичанська, Соледара, Святогірська й багатьох інших наших міст знищена.

Залізничний вокзал Луганська до 2014 року

Центр Донецька до 2014 року

Добропілля, 2024 рік

Зверніть увагу, наскільки чисто, охайно, і як багато зелені. Пам’ятаєте відео, в якому розповідали ніби в Покровську саджають троянди замість рити окопи? Ніхто їх насправді не саджав, а лише прибирали клумби. Троянди там ростуть давно. Так само, як і в нашому містечку, як було в Бахмуті, Донецьку і багатьох інших містах. В прифронтових містах навіть зараз працюють комунальні служби. Тому що ми звикли доглядати за своїми містами, дворами, любимо створювати навколо себе затишок.

• 3. Третій міф стосується історії — цей наратив транслює в своїй псевдоісторичній пропаганді Росія, але він і досі гуляє українським простором.

В степу ніхто не жив, це було дике поле, де воювали між собою кочовики, і лише за часів Російської імперії ці землі стала заселяти імператриця Єкатерина, а в ХХ столітті, в період індустріалізації, тут жили абсолютно різні народи.

Звісно, тут прямий натяк на те, що Україна не має прав на ці землі, бо тут і українців нема. А наратив про неукраїнський схід вигідно транслювати й сьогодні, буцімто, нам нема за що воювати.

Насправді ж, територія степу здавна була заселена різними народами — скіфи, половці, сармати лишили по собі кам’яні скульптури, кургани, назви міст і річок, греки вплинули на формування унікальної культури Надазов’я. В період козацької доби тут розташовувались фортеці, зимівники, слободи й спостережні пункти. Українці населяли ці землі до того, як сюди прийшов рускій мір.

Кам’яні баби — невід’ємна частина донецьких степів, як і кургани, вони нагадують про багате історичне минуле.

• 4. Схід не є ментально Україною, українців там винищили ще в минулому столітті, а на їх місце завезли росіян — міф, який пов’язаний з попереднім. 

Дійсно, нашому регіону дісталось від сусідів, через близькість з Росією він був раніше підкорений і імперією, і радянським союзом. Тут запроваджувались найжорсткіші методи зросіщення, дійсно в спустошені голодом і репресіями села завозили росіян. Але не тільки їх, поширена в союзі практика змішування працювала й тут — сюди переселяли людей з сусідніх областей, з заходу України, з інших республік. На щастя, заміщення не було тотальним. Попри всі жахіття, українці, як етнос, зберегли домінуючу роль.

• 5. На сході не знають української культури — такий міф гуляв інфопростором, хоч останні роки, на мою думку, мав тенденції до розвіювання. Пам’ятаю, як років 7-8 тому, приїздила делегація з заходу України в рамках культурного обміну, як люди мали справжній шок від кількості і рівня збереженості українських традицій.  

З дитинства ми з братом, і наші друзі, знали колядки, щедрівки, ходили на святкування Купала, обжинки, змалку бабуся нас вчила вишивати, в школі ми вчили українські пісні й танці. В місцевих будинках культури працювали народні колективи — вокальні, хореографічні, художні. Після 2014 року тенденція на популяризацію української культури лише посилилась. 

• 6. Поряд з культурою, звісно ж, міф про мову, один з найпоширеніших — на сході не знають української мови.

Так, регіон за кілька століть російської окупації був сильно русифікований. І марно сподіватись, що за 30 років щось би сильно змінилось, особливо в умовах, коли для цього нічого не робили на державному рівні. Над популяризацією української мови й культури працювали окремі активісти або громадські організації, але не держава. Наприклад, аж в середині 2000х почали переводити школи, садочки й виші на обов’язкове україномовне викладання. Проте, це абсолютна неправда, що люди не знають української мови. Для молодого покоління це питання взагалі не стоїть. Є дуже маленький відсоток людей, здебільшого вже поважного віку, які не знають українську мову. Не виправдовую, але спробую пояснити — вони ніколи не були в україномовному середовищі. Наприклад, молодими приїхали з Росії, вчились російською мовою, спілкувались також, а після розвалу союзу, не мали ані умов, ані стимулу для вивчення мови. Але це дійсно дуже малий відсоток, хто не вивчив її взагалі. 

Міське населення сходу русифіковане найбільше. Це люди російськомовні в побуті, але вони розуміють українську. Перехід на неї — це вже інше питання.  

Водночас, сільське населення сходу зберегло українську в побуті. В селах, наближених до міст, побутує, здебільшого суржик, а у віддалених можна почути майже чисту, наближену до літературної, українську мову. 

• 7. Наступний міф про сприйняття — асоціацію сходу з Донбасом і виключно промисловістю. Доволі часто чула думку, що це сірий, суворий, непривітний регіон, де нема чого подивитись, нема нічого красивого.

Розвинена промисловість не заважала нашому регіону процвітати в інших сферах. Схід має унікальну природу — степ настільки прекрасний в будь-яку пору року, що передати словами його красу просто неможливо, її треба тільки побачити, відчути, вдихнути повітря, послухати звуки, осягнути його безмежність.

Втім, схід — це не лише степ. Це море, скелі, ліси, річки, печери, крейдяні гори. Навіть кар’єри й терикони, невід’ємна складова промисловості, створюють неймовірні пейзажі, такі нам рідні, неповторні.

Я би також розповіла про унікальну архітектурну спадщину, про визначні місця, музеї, культурні заходи, запрошуючи всіх відвідати наш край, але всього цього майже не лишилось. Як і майже не лишилось нашої природи — тисячі гектарів лісів, заповідників разом з птахами і тваринами випалені, заміновані, міста знищені вщент. Все, куди дотяглась чорна лапа руского міра, зруйноване. А майбутнє примарне.

Моя щира порада — donlandscape

аккаунт Дмитра Балховітіна, фотографа з Донеччини, який нині воює в ЗСУ. Він показує справжню красу нашого краю, про яку мало хто знає й здогадується. 

• 8. Донбас — це пережиток совка, регіон, який застряг в минулому. Так часто говорили люди, які приїздили до нас вперше, що їхали з очікуваннями потрапити на 50 років назад. Натомість бачили навколо себе красиві міста, парки, сучасний транспорт, хороші дороги, нові школи, активних громадян, які реалізовували безліч корисних проектів на користь своїх міст і сіл, або розвиток підприємницької діяльності.

 

• 9. На сході живуть багаті люди, бо в них шахти. Дуже часто це чула, навіть зараз зустрічаю такі думки. Особливо цікаво пов’язані вони з міфом про обдерті хати.

Донеччина — це не лише шахти, а й солеваріння, рибальство, глиновидобування, металургія, машинобудування, виробництво кераміки, розвинене сільське господарство тощо. 

Вугільні шахти є різні. Наприклад, є такі, що віджили своє ще у минулому столітті. Є рентабельні (багато з них в окупації ще з 2014 року, і більшість давно закриті, а їх обладнання вивезене в Росію або порізане на металобрухт). На частині Донеччини, що лишається під контролем України, є також шахти, де робітники отримують гідну заробітну плату. А є такі, де мізерні зарплати затримують по кілька місяців. 

• 10. Завершимо наше руйнування міфів розповіддю про національний рух, адже багато людей дійсно вважають, що на сході ніколи не було націоналістів, а люди, які тут живуть, завжди за все російське і проти всього українського.

Як же ж було насправді? До середини 20х років ХХ століття на Донеччині й Луганщині тривала національно-визвольна боротьба, український спротив червоній армії був доволі сильним. У цій боротьбі росіяни задіяли свій головний метод — масовий терор.

На культурно-освітянське життя регіону впливали Українська автокефальна церква та чисельні осередки Просвіти. 

На сході активно діяла розгалужена мережа місцевої ланки ОУН під керівництвом Євгена Стахова. В 40х роках вони боролись і проти радянських військ, і проти німецьких. Знищити українських підпільників, розсекретити всі бункери й криївки кдбісти змогли лише наприкінці 50х. Останнього з членів Донецької ланки ОУН викрили в сучасному Торецькому, саме тому, який сьогодні росіяни руйнують всіма видами зброї, за який точаться запеклі бої.

Зі сходом пов’язана доля багатьох борців за українську незалежність, шістдесятників, дисидентів: Микола Руденко родом з Луганщини та Олекса Тихий з Донеччини, співзасновники Української Гельсінської групи, Василь Стус, Іван Світличний, Анатолій Лупиніс і багато інших.

“Любіть Україну, як сонце любіть”… за цей вірш Володимира Сосюру засудили за націоналізм. Його рідне місто Дебальцеве, що на Донеччині, росіяни окупували в 2015 році, вже після так званих Мінських домовленостей.

Такий він, рускій мір, в якому не можна любити Україну, і в якому неможливо про щось домовлятись.