Коли вбитого на війні Юрія Головченка привезли до рідної хати, горіх на подвір’ї почав плакати – з гілок крапала вода. Дивувалися люди, а природа плакала…

Юрій Головченко – солдат 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув 13 жовтня 2017 року у районі с. Новоолександрівка на Луганщині від кулі ворожого снайпера. Йому було 39 років. Похований 20 жовтня на кладовищі в рідному селі Пнів Надвірнянського району.

Юру згадують як великого добряка. І так було з самого малку. А ще роботящим був. «Удома в нас була господарка, – пригадує мама Оксана. – Корова, теля, порося, кури…Юрко і худобу пас, і корову доїв, і все біля хати помагав, і до школи ходив… Золоті руки мав. Згодом він і плитку міг покласти, і євроремонти робив – все чудово вдавалося».

Після дев’ятого класу хлопець пішов вчитися в училище на муляра-штукатура. Далі була «строчка» в армії.

Юра хоч і міг легко потрапити під вплив, але був дуже щирою людиною. Завжди готовий ділитися останньою сорочкою.

Коли прийшла повістка, він навіть не розмірковував – однозначно треба йти воювати. Відслужив рік і чотири місяці. Але вдома довго всидіти не зміг. Підписав контракт на півроку.

Мама тоді якраз збиралася до Польщі на роботу, просила сина, аби теж їхав з нею. «Спершу їдьте ви – у розвідку, – відповів тоді Юра, – а після різдвяних свят я вже буду вдома, і ми вирушимо разом».

Коли боєць загинув, мама ще була за кордоном. То була п’ятниця, 13-те число. Звістка застала жінку, коли вона прийшла до супермаркету, аби поповнити рахунок на мобільному і зателефонувати синові. Оксана лиш зайшла, як задзвонив телефон. Номер – невідомий, але з України.

«Я слухаю…» – «Ви мама Юрія Головченка?» – «Так…» – «Вас турбує воєнком». – «Юра живий?» – «Будь ласка, тримайте себе в руках. Ваш син загинув сьогодні вночі о 3.33».

Що було далі, Оксана майже не пам’ятає. Вона впала просто посеред торгового центру. Люди дали води, вивели надвір. Жінка несамовито кричала, йшла додому і кричала від болю.

Відтоді вона чи не кожну ніч прокидається 10-20 хвилин після третьої ночі і вже не може заснути. Час від часу будиться рівно о 3.33.

«Не знаю, як я той рік перенесла, – опускає очі Оксана. – Не хотіла ні їсти, ні пити, ні жити. Але ще маю одного сина, зараз вчиться в одинадцятому класі, тому всупереч усьому вставала, бо треба було нагодувати дитину, випрати, прибрати».

Через рік після похорону жінці наснився сон: далекий і приглушений голос, наче з-під землі, гукав: «Мамо! Мамо!..»

Після загибелі сина Оксана почала писати вірші: «Якби хто знав, як тяжко на душі, роки минули, крок за кроком ідучи. Нічого доброго не бачила в житті, та час минув – назад не повернути. Були сини, два голуби мої, настав той день важкої втрати. Не стало сина дорогого мені, вбили його узурпати. Як звістка прийшла, що тебе вже нема, був жовтень, п’ятниця, тринадцяте число. Стало темно мені, як тоді і тобі, що не ввижу тебе я вже знов… Юрка, мій дорогий, сину мій золотий, не проходить без сліз і дня, серце в мене болить і душа кричить, у смутку не бачу кінця…»

Наталя МОСТОВА