Василь Кіселичук з Космача понад 30 років шукає по гірських селах і колекціонує предмети старовини. Кожна річ у його музеях цікава: особливі ікони, листи вояків УПА, хрести з язичницькими символами, сторічна сіль, старовинні фляги для вина, скляні мухоловки, дерев’яні зошити, бартки, якими мольфари розганяли хмари, взуття зі скатів для коліс, а ще чуфаки, бербениці і дергівки, пише Галицький кореспондент.

Речі, історії і анекдоти

Нещодавно в коломийському селі Мишин, одразу біля головної дороги, Василь відкрив ще один власний музей старожитностей, перший – у Космачі. Проводить там екскурсії для туристів. І навіть грає на старовинних трембіті й дримбі.

Також влаштовує екскурсії в горах, колись водив людей до відомого мольфара Михайла Нечая.

«Звичайний, простий чоловік був, любив з ним погомоніти на філософські теми», – усміхається колекціонер. 

Василь змалку полюбляв колекціонувати. В дитинстві це були значки і монети, з часом почав полювати на різний антикваріат, ходити в експедиції гірськими селами, реставрувати, обмінювати і купувати.

«Люблю свої експедиції. Наприклад, автобусом їду до Верховини, звідти через гори пішки до Космача. Взяв сумку, гроші, канапки і почимчикував собі, – каже чоловік. – Знайомлюся з місцевими, розпитую про старожитності. Хтось відгукується. Якщо мене зацікавило – купую. У людей в хатах є повно всілякої значущої автентики, яку вони, на жаль, не цінують. В експедиціях можна відшукати не тільки цінні давні речі, але й цікаві історії, людей, долі. А ще гуцульські анекдоти, я вже весь блокнот списав ними…».

Часто люди самі знаходять колекціонера і пропонують антикваріат.

«За кількадесят років мене вже багато хто знає», – сміється прикарпатець.

Цінний «непотріб»

В його музеї є чимало різних колекцій. До прикладу, скляні гасові лампи часів Австрії та Польщі. Тоді такі були тільки в заможних. А ще багатії могли собі дозволити мухоловки з гутного скла. Як правило, відвідувачі музею ніколи не вгадують що це – плутають з аромалампою, графином тощо. У такі мухоловки наливали воду з медом, запах приваблював комах, ті зліталися і потрапляли в пастку.

Також є колекція діжок, де в давнину зберігали алкоголь, а ще старовинні фляги і з кранами, і без. Крани виготовлені з рога бика. 

«Казали, що колись п’ятилітрової бочечки вистачало на ціле весілля, – розповідає Василь. – Більше випивати почали відколи євреї прийшли в гори і повідкривали корчми. Ще маю керамічні амфори, в яких з півдня привозили вино. Один бік у них не випуклий, а рівний – аби посудину можна було покласти лежачи, адже саме так мало зберігатися вино».

Чоловік показує колекцію старовинних скляних пляшок від лікувальної води з витиснутими на склі тогочасними брендовими знаками – з Буркута, Моршина, Львова. Також тут є збережена в автентичній пляшечці моршинська сіль, якій понад сто років.

Варті уваги зібрання прасок, сокир і навіть обрядових барток, якими в давнину послуговувалися мольфарі, розганяючи хмари і закликаючи дощі.

А ще в музеї є багато стародавнього взуття. Чоботи були тільки у панів. Бідніші взували чуфаки, зроблені з дерева, соломи чи зі скатів коліс.

«Військові заїхали машинами в гуцульське село переночувати. Вранці встали, а ґума на колесах вирізана, – усміхається Василь. – Гуцули взяли собі на чуфаки».  

А постоли вже робили зі шкіри, більше прикрашали. Таке взуття було довговічніше і зручніше.

«Часто до церкви йшли босоніж, а вже перед храмом надягали постоли – до кінця літургії. А тоді знову знімали і додому, – розповідає прикарпатець. – Так взуття довго служило».

Та одна з найбільших колекцій у музеї – кераміка з різних куточків Прикарпаття: макітри, тарілки, глечики, фігури.

«Був керамічний посуд, який клали на стіл тільки на свята. З іншого могли їсти щодня – менш яскравий і декорований. А до деякого навіть не торкалися – викладали і просто любувалися», – розповідає керівник музею.

Серед розмаїття красивого керамічного посуду – старовинні кахлі, теж розмальовані. Свого часу ними обкладали печі. Наскільки Василю відомо, зараз на Франківщині збереглися тільки дві автентичні печі з такими декорованими кахлями. Решта все порозбирали давно. Старі хати валили, начиння спродали. Одна рідкісна старовинна кахля може коштувати кількасот доларів.

«Пам’ятаю, під час експедиції в одному з гірських сіл на дорозі замість каміння потовкли і розсипали ось такі старовинні цінні кахлі. Я коли то побачив, в мене аж голова розболілася, – ділиться колекціонер. – Люди завалили стару піч з кахлями, не розбиралися в тому і просто викинули як непотріб. Дуже шкода. А якось бачив, як домашній пес їв з глиняної миски знаного кераміста, посудина вже була добряче оббита собачим ланцом. Я був готовий купити ту миску за кілька сотень доларів, якби була ціла. Тамтешній ґазда й сам був шокований, що псяча миска має таку цінність. Знайшов її на горищі старої хати, думав, то звичайний непотріб».

У музеї прикарпатця є такий раритет як листи партизанів, датовані 1948 роком, написані румунською мовою, адресувалися іноземним союзникам. У листах домовлялися, аби румуни пропустили воїнів УПА через свій кордон. Один хлопчина знайшов їх у Космачі в бункері. Таких листів колекціонеру привезли аж цілий ящик. Більшість віддав у Музей визвольних змагань, що в Івано-Франківську. Решту залишив для свого музею.

Також серед раритетів є свідоцтва про закінчення школи з різних періодів. Одне датоване 1904 роком за часів Австрії, написане українською мовою. Інше свідоцтво, з 1920-х років за Польщі, написане лише польською. А під час німецької окупації свідоцтва видані обома мовами: українською і німецькою.  

Більшість ікон у музеї – народні, тому не мають точної дати виконання. Виконані в техніці плоскорізьблення, виконані на склі та дереві. Найстаровинніший образ – з середини XІХ століття.

«Колись у багатьох селах було заведено мати вдома ікони тих святих, яких звуть так само як мешканців хати», – розповідає дослідник.

Також колекціонер познаходив старовинні свічники і обрядові хрести, якими колись послуговувалися на великі свята. Деякі з них мають на собі дохристиянські символи. Каже, в селах Прикарпаття і сусідніх регіонах досі можна знайти чимало цікавих старожитностей з язичницькою символікою, дотепер залишилося багато характерних вірувань і звичаїв серед місцевих.

«Пам’ятаю, під час експедиції в горах на Буковині натрапив на хату, де на боковій частині даху висіли баранячі роги, – розповідає Василь. – Ґазди пояснили, що то оберіг від злих духів – здавна так робили їхні діди-прадіди. Потім бачив ще не одну таку хату».

Язичницькі символи можна знайти навіть на старовинних предметах побуту гуцулів – у музеї є окремий відділ. Як пояснює колекціонер, люди вірили, що ці символи на речах стануть оберегами на щодень: коли їдять, працюють, відпочивають.

«Візьмімо бодай звичайну дерев’яну ложку, – показує Василь. – Гляньте – на ній повно різних знаків. Це полонинські ложки. Взагалі на полонинах особливо трепетно ставилися до оберегів. Переживали, аби худобу не вбив грім, ведмідь, вовк…».

Як дізнався в своїх експедиціях дослідник, аби вода стала цілющою, її брали з дев’яти джерел і пропускали через дірку в камені, яка утворилася природним чином, далі воду намолювали. А щоб ворожка не змогла «відібрати» в корови молоко, то її перше молоко так само пропускали через дірку в камені. У музеї є такий камінь.

Чоловік також показує полонинський бук, який належав гуцулу-вівчарю, там вирізаний напис «це бук б’єт фист», а ще церква, хатини, плоти, коні, дерева, символи-обереги – все, що вівчар захотів вирізьбити поки пас худобу.

«То була його творчість», – додає Василь.

Серед побутових предметів – все, що колись використовували гуцули в своїх домівках. Бербениця – дерев’яна діжка, зазвичай зі смереки, для зберігання молока, бринзи, продуктів.

Маґлівниця – традиційний інструмент для ручного прання, виготовлений з міцного дерева. Тарниця – дерев’яне сідло на коня. Дергівка – інструмент, яким розробляли стебла льону, потім розмочували в кип’яченій воді, а з того вже сукали нитку. Гребінкою вичісували вовну.

Є різні види маслобойок, в яких збивали масло. Кушками гострили косу. Пасківці – кошики, якими послуговувалися лише на Великдень, аби освячувати паску. Можна побачити навіть різьблений прес на буц.

У глиняних «двійнятах» – невеличких глиняних глечик, скріплених між собою – носили їсти першу і другу страви. Це був аналог нинішнім харчовим термосам – глина добре зберігала тепло.

Шафою для гуцулів слугували скрині. В музеї їх багато і різних: для хусток, прикрас, полотна чи одягу. Є скрині, які призначалися суто для зберігання посагу дівчини. Їх так різьбили, аби потім зручно було покласти на віз – коли дівчина вийде заміж і переїжджатиме до чоловіка.

«Був навіть окремий обряд, коли молодий забирав з дому молоду з її скринею для посагу», – розповідає Василь.  

В цьому відділі можна також побачити так званий зошит для школярів. Паперових тоді не було, замість нього – дерев’яна дощечка з лінійками для письма на одному боці і клітинкою для математики – на іншому. Писали крейдою.

«У наших краях є багато цікавого і цінного, – каже Василь. – Лиш треба не просто дивитися, а вміти побачити».

 

Наталя МОСТОВА