Він досі не розуміє, чому народився не таким, як усі діти, чому щодня мусить соромитися і ховатися. 11-річний Денис Сидорук з Дори з самого народження мордується від важкої болячки. Сім’я пройшла всі кола пекла, аби нарешті почати лікувати свою дитину: були і шахраї, і крадіжки, і нескінченні біди. Зараз є можливість прооперувати хлопця. Мрія всього його життя коштує 16 тисяч євро.

«Нащо народився таким нещасним?»

Цей хлопчик уже довго чекає на диво. Від самого народження. Дуже хоче стати здоровим. Мрія його життя – бути без підгузків. А поки що йому доводиться жити з пекучим відчуттям сорому і відсторонення, хоч у тому немає його вини.

У Дениса Сидорука вроджена патологія сечостатевої системи. Не через недбальство, не через байдужість, а через цілу низку нещасть, прикрих випадків та невдач, що випали на долю родини, хлопцеві досі не зробили омріяної операції. Стільки часу вже втрачено.

Надія на одужання зажевріла цієї весни. Франківська волонтерка Надія Дяченко згодилася допомогти Денискові і почати збір коштів. «Страшно, коли у своїх 11 років дитина говорить: «Навіщо я народився на світ таким нещасним?» – розповідає волонтерка. – Страшно, коли це хлопченя дивиться на тебе, як на свою останню надію, а ти не знаєш, чи об’єктивно є якісь шанси допомогти і змінити цю долю. Ще взимку я познайомилася з цим чудесним хлопцем. За цей короткий час мені здавалося, що за кожним поглядом цих очей мене просто прошиває його біль. І така надія в очах! Надія, що ось нарешті його біду почують і допоможуть. А він готовий витримати усе».

Але, як навмисно, почався карантин: і людям було не до благодійності, і за кордон на лікування теж не потрапити. А хлопчині потрібно аж у Сербію, там є лікар, який спеціалізується саме на такій проблемі, як у Дениса. Тому за ці кілька місяців хлопець геть упав духом.

«Ти хвилюєшся?» – запитуємо в малого. «Трошки», – відповідає він, ніяковіючи. Денис – дуже серйозний хлопець, стриманий і виважений, видно, що розуміє всі ризики і готовий боротися. Аби нарешті вже почалося те омріяне лікування.  

Що робити з таким малюком?

Коли Наталя, мама Дениска, ще була вагітна, то під час УЗД їй аж двічі казали, що дитина повернена боком, тому неможливо побачити стать. Коли хлопчик народився, яремчанські лікарі були шоковані: вони геть не знали, що далі робити з таким малюком і взагалі, який діагноз ставити. У дитини сечовий міхур був назовні. Такий випадок трапляється приблизно раз на 50 тисяч. Немовлятко одразу забрали до Франківська в реанімацію.

«Я плакала день і ніч, з тих нервів навіть молоко зникло, – каже мама. – Нирки почали сильно боліти, хоча ніколи не мала з ними проблем. Важко було… У нього сеча просочувалася навколо міхура. Робили бинтові примочки з фурациліном, потім з фізрозчином. А поверх – підгузок. Примочки постійно треба було змінювати – аби не було зараження. Бинт робився аж жовтий, туди і гній витікав, і сеча, а іноді навіть кров».

Лікарі пояснили, що спочатку дитині треба зробити операцію, аби видалити грижі, а потім візьмуться за сечовий міхур, який треба було сховати всередину. Але з часом медики все ж відмовилися братися за сечовий міхур, бо надто важка патологія. Відправили в Київ.

Столичний професор Інституту урології навіть не захотів прийняти сім’ю: «Гуцулам я не буду робити ніяких операцій». Наталя тоді так плакала у лікарняному коридорі… Страшна безвихідь – нема куди подітися з тримісячною дитиною.

У Франківську порадили іншого лікаря з Києва. У рік і два місяці малому нарешті зробили операцію. Сечовий міхур заховали, зшили живіт там, де була дірка, але функція випускання сечі так і залишилася неконтрольована. Також наклали гіпс, бо ж під час операції і дробили кості– мусили вставити штучну пластину замість лобкової кістки, якої просто не було. До того ж, шви довгий час ніяк не загоювалися. Мама з дитиною місяць пролежали в лікарні. А вдома від хлопчика неможливо було відійти, він потребував постійного і ретельного догляду.

Шахрайка

Денискові потрібна була ще одна операція, яка б дозволила нормалізувати функцію сечовипускання і назавжди забути про підгузки. Усі радили лікаря в Сербії, який мав чудові результати. Сім’я почала шукати можливості, аби туди поїхати.

Одного дня до мами зателефонувала пані Оксана з Івано-Франківська, казала, що дуже перейнялася історією хлопчика і хоче допомогти. Приїхала в Дору, запевняла, що зробить усе, аби дитина потрапила навіть до Німеччини чи Австрії.

Сім’я повірила. Дали жінці копії медичних документів Дениска і почали чекати. Минав місяць, другий, третій… Від так званої благодійниці ні слуху, ні духу. Наталка зателефонувала і прямо спитала, чи збирається вона допомагати, бо часу обмаль. Як ні, то батьки шукатимуть інші варіанти. Дитина ж страшно мучиться. Але Оксана переконувала, що вона вже майже домовилася з німецькими лікарями, треба лише трішки почекати.

Очікування знову тривало цілу вічність. Але тепер додзвонитися до цієї жінки було нереально. «І так вона крутила нами десь три роки, – говорить мама. – Чому ми їй вірили так довго? Чогось і не подумали, що то шахрайка».

Зрештою горе-благодійниця одного дня заявила, начебто вона домовилася, що німецькі лікарі приїдуть до Франківська і в обласній дитячій лікарні зроблять потрібну операцію. Батьки знову повірили.

«Ми з сином лягли в лікарню, – розповідає Наталка. – Чекаємо на операцію. І добре, що чоловікові стукнуло в голову пошукати нашого лікуючого лікаря, який ще раніше направляв нас до Києва на операцію. Поки шукали, випадково в коридорі зустріли лікаря-земляка. Розповіли про свою біду. І тут я мало не знепритомніла – медик уперше чув, що до лікарні приїхали якісь іноземні фахівці. Розумієте? Це виявилося неправдою. Денискові мали зробити звичайну операцію наші місцеві лікарі. Синові би просто вивели трубку з живота, і в такий спосіб він би мав випускати сечу. І так би було ціле життя. Після цього навряд чи десь у світі якісь медики захотіли би взятися за лікування сина. Нащо Оксана збиралася зробити таке з нашою дитиною, мені навіть страшно думати».

Як усе витримали?

Батьки забрали сина і повернулися додому. Але на цьому їхні біди не скінчилися. Почали самі збирати гроші, аби поїхати в Сербію. Щоб швидше заробити потрібні кошти, батьки зібралися за кордон на роботу. Дітей, Дениска і його старшого брата Андрія, залишили на родичів.

За 20 км до польського кордону Наталці зателефонувала сестра. Страшна біда – Андрій їхав на велосипеді і потрапив під автобус. Батьки повернулися додому і багато місяців виходжували старшого сина. Помалу вичухався. «Я вам чесно кажу, сама не розумію, як ми те все витримали», – говорить мама. 

Весь цей час сім’я не припиняла збирати гроші на операцію для Дениса. Просили по людях, по церквах, зверталися до волонтерів. Коли назбиралося майже три тисячі євро, прибігла рідна сестра Наталки, заплакана благала допомогти, мовляв, син потрапив у аварію, треба багато грошей, аби рятувати. Просила позичити, через кілька днів клялася віддати. Не віддала. Та ще й втекла за кордон.

«Я позичила, бо знаю, що таке біда, – говорить Наталка. – Досі не розумію, чому вона так зробила. Та ми ж сестри, завжди мали нормальні стосунки… Аж потім я дізналася, що вона понабирала купу кредитів. І ніякої аварії насправді не було. За дев’ять місяців віддала нам лиш 500 євро». 

Немає злоби на серці

Денис добре знає, скільки коштує його порятунок – 14 тисяч євро і ще десь дві тисячі на дорогу і проживання. Хлопчик неохоче розповідає про свою вроджену ваду, він уже дуже втомився від усього пережитого. «Гарний, світлий хлопчина, лиш трохи несміливий, – усміхається волонтерка Надія Дяченко. – Дуже переживає, чи вдасться зібрати гроші. Й досі пам’ятаю наше перше знайомство, він тоді так щиро запитав: «А ви мені поможете?»

Денис любить купатися у річці, іноді грає в футбол, зі страшим братом трохи чубляться, бо в обох перехідний вік. Денис часто допомагає татові у столярній майстерні, найбільше йому до вподоби вирізати з дерева різноманітні автомати. Каже, поки що йому не дуже добре це вдається, але він старається. А взагалі Денис має господарку коло хати і залюбки дивиться за тим усім: є у них свиня Кльопа, качки і кури. Бабця каже, що в цього хлопця золоті руки і нема ні краплі ледачості.

«Він дуже любить працювати, – каже мама. – Денисові будь-що дай, і він робитиме. Аби лиш не сидіти без роботи. Одна біда для сина – це школа. Він соромиться там, адже весь час мусить бути у підгузку. Діти ніби не насміхаються, але все одно тримаються трохи осторонь. Коли був карантин, то Денис аж світився від щастя, що не треба ходити в школу. Навіть вчитися почав краще».

Часом хлопчик думає про своє майбутнє, спершу хотів стати пожежником, а тепер міркує про кранівника. Та найголовніше, каже мама, що він не має злоби і ненависті в серці. Не вміє ні збрехати, ні злукавити.

«Я би дуже хотіла відійти до Бога, – не витримує під час розмови бабця, – з тим, аби вчути, що мою дитину вже вилікували. Ось тоді я спокійно зможу піти». 

Наталя МОСТОВА

P.S. Допомогти Денису можна, переказавши гроші на рахунок ПриватБанку 4731219119419780 на ім’я волонтерки, яка наразі опікується дитиною – Надія Дяченко.