Баба Євдоха прожила непросте життя. Сповнене і радощів, і веселощів. Встигла нажити собі і ворогів. Через них швидше пішла у землю. Їй було трохи більше 80-ти. Коли померла, я боявся глянути на неї, лежачу в домовині.

Моя баба збирала молодих. Саме так цей процес називався на Гуцульщині. В Криворівні, де ми жили, вона була доволі популярною жінкою. Як і всі інші, хто мав особливі таланти, затребувані серед людей.

Євдоха, або Мількова (так нас називали по-вуличному) мала неперевершений талант – вбирати княгинь, тобто наречених. Вона цей процес не тільки любила, але й професійно його виконувала. Тому знали її далеко поза межами Верховинщини.

Аби досягти такого успіху, потрібен був не один рік. А ще – треба було мати всі необхідні атрибути для гарного вигляду молодої. Щоб гості, як будуть споглядати проводи княгині з дому до церкви, не могли закрити рота. От тоді це вважалося доброю роботою моєї баби.

Вже будучи сивочолою жінкою, Євдоха знала справжню ціну своєї праці і таланту. Так-так. Бо для цього треба було, окрім всього, мати неабиякий талант. Адже процес вбирання молодої включав у себе не тільки дизайнерські вміння. Потрібно було ще й приспівувати притаманні горянам співаночки:

“Ой, з-за гірʼя місяченьку, з-за гірʼя,

Ой, виводі молоденьку з-за стілля”…

А взагалі, моя баба вміла все. І найголовніше – вона вміла любити своїх внуків. А я, будучи одним із них, вмів їй віддячувати за це. Коли Євдоха отримувала пенсію, постійно прєтала її під скатертиною на столі.

Одного разу, мені, малому внукови, набридла така її необережність. Я забрав звідти гроші і заховав в іншому місці. Ото був справжній успіх. Стільки уваги до своєї скромної дитячої персони я давно не відчував. Видно, сума була таки значна. Круглим столом у нас виступала справжня гуцульська піч, де я провів немалу частину свого щасливого дитинства. Там у нас тривали переговори щодо повернення коштів на постійне місце.

Баба йшла на всякі кроки, аби повернути пенсію, а я був твердий, як криця. Не знаю, і крапка. Лише після справжніх жіночих хитрощів їй вдавалося святкувати успіх. А я чекав обіцяної подяки з сільського магазину у вигляді щойно завезених пряників чи нової машинки.

Баба Євдоха прожила непросте життя. Сповнене і радощів, і веселощів. Встигла нажити собі і ворогів. Через них швидше пішла у землю. Їй було трохи більше 80-ти. Коли померла, я боявся глянути на неї, лежачу в домовині. В 11 років по-особливому сприймають такі життєві атрибути. Жінки співали “Прощайте, рідні пороги”, а я не вірив, що моя баба Євдоха більше ніколи до них не повернеться . І до мене, свого внука.

Тепер, після майже двох десятків років, коли я приїжджаю додому, обов’язково відвідую її на сільському цвинтарі. Саме таким, вічним цінностям вона мене і навчила, будучи простою малограмотною, але мудрою гуцулкою…