Ми дуже рідко раніше говорили про смерть. Майже ніколи. Лиш тоді, коли безпосередньо стикалися з нею. Зараз такі розмови почастішали. На жаль. Жити доводиться в часи, коли вона постійно дихає в спину.

Страх, про який ми мовчали

Не те щоб я вдягала рожеві окуляри щодо безсмертя, ні. Але завжди старанно відганяла від себе думки про смерть. Мені так було спокійніше. Такий собі інстинкт самозбереження. Щоб не стресувати, не жити в постійному страху.

Вова для мене не просто чоловік. Він дуже багато значить для мене як людина. Саме він більшою мірою наповнив сенсами та буквально повернув мене до життя. І сама думка про втрату викликає тривогу і дикий страх. Не думаючи про найстрашніше, я ніби прагну зберегти примарну стабільність. Попри війну, яка нахабно жере спокій, сон, надію.

Будь-які розмови, які могли повернути в цей бік, ми намагалися раніше обережно обходити або перемикалися на щось інше. Та саме присутність смерті в нашому житті змусила подивитися на світ іншими очима. Саме вона показала, що найцінніше є в нашому існуванні.

Люди не мають вмирати від війни

Коли в батальйоні почалися перші втрати, страх смерті почав зростати. Раніше здавалося, що все це десь далеко від нас. Що з нами такого не може трапитись. Та це зовсім не так. Ми все частіше починали розмови із того, що хтось десь загинув. І кожного разу всередині щось стискалось до болю. І потім ми довго могли мовчати. Ми втрачали не просто друзів, знайомих, його побратимів. Руйнувалися цілі світи, створені родинами протягом багатьох років життя. Від усвідомлення того, що когось вже ніколи не зустрінеш, не подзвониш, не заговориш було нестерпно важко. 

Я рідше стала відкривати стрічку в соцмережах. Це було не ігнорування. Так я відгороджувала себе від повідомлень, які можуть зробити боляче. Так мені інколи хотілося думати, що нічого поганого не трапиться. Ми з Вовою стали менше ставити зайвих запитань один одному і почали більше говорити про майбутнє. Це відволікало. Давало все ж якусь надію і хоч трохи сили.

Бо люди не повинні вмирати від війни. Відчуття несправедливості світу розгойдувалося на терезах із думками, що все буде добре. Спочатку перевага була на боці оптимістичного. Але дедалі частіше почало перемагати інше. Оптимізм ставав крихким як скло під натиском сьогодення.

Гойдалка

Пару тижнів тому Вова був вдома. Коротка відпустка, яка проходить завжди дуже швидко. Він вирішив зробити садову гойдалку. Якось я сказала, що коли ми купимо свій власний будинок (я все ж таки сподіваюся), то обов’язково поставимо в саду таку гойдалку й будемо пити вранці каву, а увечері розповідати один одному, як минув день.

Купівлю будинку з певних причин поки що відклали. Та частинку майбутнього намріяного життя він все ж вирішив подарувати мені. Коли установлював в садку гойдалку, то сказав фразу, яка мені ніби ножем у серце й душу врізалася назавжди. “Якщо мене вб’ють, то я хочу, щоб ви згадували мене хорошим”. Я насварила його за це, трохи покричала, мовляв, не маєш права вмирати зараз, хіба що в старості. Я дуже емоційна, тому спокійно не вийшло.  

“Ну, ти ж бачиш і знаєш, що робиться. А тікати я не буду. Це війна. Статися може що завгодно”. Вова говорив спокійно. І від його спокою мені ставало ще більше боляче. Я розумію, що він не просто зробив свій вибір у 2022 році. Він повністю усвідомив всі можливі наслідки цього вибору.

Реальність без ілюзій

Як саме настає той момент, коли людина починає приймати страшну реальність? Коли приходить усвідомлення, що ти в цих обставинах назавжди? Як змиритися з тим, що тебе нікому змінити, що ця війна на багато років? Це як пил після вибуху — осідає повільно. Вростає в тебе, починає проростати новим світом. Реальним. Бо це наше життя. Не те, про яке ми мріяли. Але іншого, на жаль, немає. І як би сильно не хотіли, як би не заперечували, але дурити себе далі немає сенсу. Треба приймати це і намагатися жити наскільки це можливо. В цьому світі вже немає ілюзій. Є тільки тиша, яка допомагає почути себе.

Тиша, яка показує в іншому світлі людей. Не слабших і не сильніших. А таких, як ми. Таких, хто щодня несе щось своє, розуміючи, що саме тут і зараз ми є. Це більше ніж сила. Бо якщо це єдине життя, яке нам залишилося, то в ньому варто шукати зміст. Для того, щоб не загубити себе в тому, що буде далі.

Тепер я, яка колись мріяла про водійське посвідчення та автівку, маю можливості і причини їздити далеко й часто. Якщо немає іншого варіанту, щоб бути і жити це життя з дорогою мені людиною, окрім як радіти коротким зустрічам і відпусткам, то я приймаю це. Бо засинати і прокидатися разом, готувати разом вечерю чи дивитися класний фільм — то є велике щастя для нас обох. І байдуже де саме воно: чи вдома під час відпустки, чи за кілька кілометрів від москалів. 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.