«Бог є любов», – казав священик на уроці християнської етики у п’ятому класі. «Бог є любов», – повторила собі подумки я, не відводячи погляду від вікна. «Якщо ви любите хоча б одну людину у своєму житті, то ви любите Бога, бо людина створена за подобою Божою», – продовжував він. Я ж вдивлялася в сірувате небо за віконними рамами і раптом збагнула – ось воно, ось те, чого я шукала і чого я так довго не могла зрозуміти. Нарешті я знаю, як це – любити Бога.

Часто вдивлялася в ікони і бачила на них дідуся з довгою сивою бородою, такого ж дідуся бачила намальованим і під куполом церкви. Казали, це Бог. А оскільки я росла у християнській сім’ї, то чула також, що цього Бога треба любити. Я дуже хотіла любити Бога, як казали мені мама з татом, але ж як? Я боязливо поглядала на зображення діда і все одно не розуміла, як можна його любити. Якби ж то було якесь маленьке кошеня або хоча б миле дитинча, то було б набагато легше, а так…

І ось, нарешті, я знаю, який він, цей Бог, і, виявляється, я страшенно його люблю. Священик казав, хоча б одну людину? Але ж я люблю навіть не одну, я люблю маму, тата, бабів, дідів, сестер, братів. Я була щаслива і водночас заспокоєна. Це розуміння Бога прийшло так зненацька і залишилося у моїй свідомості на все життя, стало моєю особистою релігією. Треба ходити до церкви, казали дорослі, треба дотримуватися посту, а мені набагато приємнішим і кориснішим здавалося просто любити. Адже якщо ти любиш ближнього свого, то ти автоматично і дотримуєшся більшості Божих заповідей. Якщо любиш людину, то не вб’єш її, не вкрадеш у неї, не обманеш її. Любов – ось засіб досягнення мети, та й сама мета, сенс життя.

Всі ці думки з роками ставали все чіткішими і перетворилися в переконання. Уже на перших курсах університету я вирішила, що релігії не мають ніякого значення, чи то християнство, чи буддизм, чи індуїзм, головне любити, і Бог буде з тобою.