Боєць загинув через тиждень після перебування на передовій.

В’ячеслава Данилюка мобілізували в червні 2022 року, служив у радіотехнічному батальйоні 1-ї Галицько-Волинської бригади, що дислокується на Прикарпатті, пише Галицький кореспондент. З жовтня 2024 року багато бійців батальйону залучили для підсилення особового складу сухопутних військ. Серед них і В’ячеслав Данилюк. Його перевели до 152-ї окремої єгерської бригади, в підрозділ розвідників-штурмовиків, які виконували завдання на Донецькому напрямку в районі Покровська.

«Досі добре пам’ятаю момент, коли ми прощалися, – розповідає один із побратимів. – Славік тоді сказав: «Як не ми, то хто? Я буду з своїми хлопцями до кінця». Вони всі сіли в жовтий автобус і більше ми з В’ячеславом не побачились».

Військовий загинув 8 листопада 2024 року внаслідок влучання ворожого безпілотника. Того дня, як розповідали побратими, він ще встиг допомогти багатьом пораненим.

Протягом одинадцяти місяців боєць вважався зниклим безвісти. Його загибель підтвердили за допомогою тесту ДНК.

Панахиду за полеглим проведуть в Івано-Франківську сьогодні, 16 жовтня, в Будинку смутку на вул. Ребета о 18.00. Наступного дня, 17 жовтня, орієнтовно в 12.00 запланована зустріч воїна на площі в Отинії. Того ж дня відбудеться ще одна панахида вдома у полеглого бійця о 18.00. Поховають його в суботу, 18 жовтня, в Отинії. Похорон запланований на 12.00.

«Не ховатимуся за спини хлопчиків»

Коли востаннє В’ячеслав з дружиною Наталею розмовляли по телефону, він сказав, що на кілька днів їде на бойове завдання. Це було його перше завдання на «нулю». Наталя розплакалася і просила написати відмову.

«Більше не кажи такого. Я не ховатимуся за спини 20-річних хлопчиків, – відповів тоді чоловік. – У нас син росте. Хочу бути для нього прикладом. Все в божих руках».

О другій ночі він ще надіслав повідомлення в сімейний чат: «Я вас люблю».

Через п’ять днів з військової частини повідомили: по рації сказали, що він – «триста». Більше ніякої інформації. Жінка телефонувала на гарячу лінію, там лише відповіли, що «у поганих списках його нема». Але й серед «трьохсотих» теж відсутній. Можливо, у якійсь із лікарень Дніпра.

Наступного ж дня дружина поїхала у Дніпро. Обходила всі місцеві лікарні. Обдзвонила лікарні Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Черкаської областей. Це було якраз на день народження чоловіка, йому сповнилося 39 років. Каже, як тільки наближалася до кожної наступної лікарні, відчувала – його там нема.

Довгий час жінка взагалі не плакала. Не дозволяла собі. Хотіла, щоб син і донька бачили – мама тримається. Вся родина щодня увечері в тій самій годині молилася за В’ячеслава, аби він нарешті вернувся додому.

4 жовтня дружині зателефонував слідчий з Одеси і повідомив, що є збіг по ДНК серед тіл, які репатріювали цьогоріч у червні в рамках обміну.

«Коли в Одесі я вже сідала в машину, аби їхати на впізнання тіла, по радіо заграла наша з В’ячеславом улюблена пісня: «Якби не ти, я б не вірив в любов…». Я розплакалася, і зрозуміла, що точно їду на зустріч із ним», – каже Наталя. 

Найскладніше було розповісти дітям. Насті – 10 років, Максиму – 17. Вони сіли у вітальні на килимок біля каміна, жінка обійняла дітей: «Наш тато – вже ангел. Тепер я буду цілувати і обіймати вас удвічі більше – за себе і за нього. Але любити він не перестане, і говоритиме до нас через знаки, книги, сни, людей…».

Донька кричала, що це неправда, що десь там просто помилилися. Син довго мовчав, а тоді заплакав.

«Все буде добре»

«Ми були разом понад 20 років. І до останнього дня між нами було відчуття мурах, кохання, пристрасть, емоційна близькість, я навіть відчувала, коли в нього скакав артеріальний тиск, – ділиться дружина. – Знаєте, як ми познайомилися? Надворі була ожеледиця, я посковзнулася. Славік йшов поруч і впіймав, сказав: «Тримайся за мене». Відтоді я й трималася за нього всі ці роки. Чоловік, біля якого нічого не страшно. Мій коханий. Вдома часто були квіти без причини. Від нього. Для мене і для донечки».

В’ячеслав любив активний відпочинок з сім’єю – тільки би не засиджуватися вдома. Коли донечці було чотири роки, вона з батьками уже підкорила гору Хом’як. Син у восьмирічному віці підійнявся на верхівку гори Піп Іван. З трьох років діти каталися на лижах і на велосипеді – тато навчив.

Річницю одруження пара щоразу їздила відзначати у Львові – В’ячеслав любив це місто. 

Він на все мав власну думку і відстоював її, при чому вмів це робити толерантно і переконливо. З кожним міг домовитися і знайти спільні теми.

Старший лейтенант капеланської служби радіотехнічного батальйону Віталій Кузьмин згадує, що В’ячеслав часто приходив у каплицю на загальну молитву. Каже, Данилюк створював навколо себе атмосферу спокою, люди довіряли йому. Виважений, мудрий, дипломатичний. Був добрим виконавцем, усе – на совість. Не чекав похвали чи відзнаки – просто робив свою роботу. Не було такої проблеми, яку б В’ячеслав не зміг вирішити.

Командир радіо-технічного взводу Роман Боднарчук був близьким товаришем полеглого воїна.

«Відверто кажучи, відколи почалася війна я близько не підпускаю до себе людей – аби потім не було важко їх втрачати, – ділиться командир. – А Славіка не зміг тримати на відстані. Це була настільки світла і порядна людина. Кмітливий. Моя права рука. Був мені за брата. Для мене це величезна втрата. Не хочу вірити».

Колеги по службі згадують розмову з В’ячеславом за день до його відправлення на Донеччину. Він сказав, що має недобре передчуття. А тоді додав фразу, яку говорив завжди і в будь-якій ситуації: «Все буде добре».

Наталя МОСТОВА